Розділ 22. Тінь у плоті

Моє життя в цьому світі було дуже насичене. За неповний рік я пережив стільки, скільки би не пережив у рідних краях. І чи випадковість, чи чийсь задум відправив мене тестувати «віртуальний» вимір Альфа, в якому я спочатку грав, а потім став жити. Люди, які зустрічались мені на шляху лиш поглиблювали зв’язок, майже стираючи моє минуле. Тому я і ніколи здавався, йшов вперед, слідуючи за незрозумілою метою.

Хоча після справжньої смерті і другого шансу на життя – мета стала більше менш зрозумілою та простою. Стати молодшим жрецем Загрея, бога смерті, і повернутися на місце появи, щоб зв’язатися з людьми, які мене сюди закинули. Навіщо? Одному богу лиш відомо. Але якщо без жартів, треба вивідати інформацію, що ж сталося з моїм справжнім тілом і яка справжня мета була у творців «Атлантиди».

Ще й існувала більше масштабніша ціль - стабілізувати Альфу. Від постійних напливів з інших вимірів, цей світ руйнувався. Хоча все настільки неясно і без якихось подробиць, що я починаю сумніватися в цьому. 

Та і зрозумів, цей псевдо розумний світ завжди був жорстким до своїх дітей, але в той ж час нагороджував сильніших, даючи те, що неможливо здобути простим трудом. Тому ці портали в інші світи, можливо, було чимось, що ні я, ні боги не розуміли…

Думки не заважали мені швидко бігти подалі від недавнього поля бою. Навіть розлука з дівчиною та її загоном не давили на мене. Я не мав сумнівів в душі. Останнє, про що мені хотілося шкодувати, так це через зроблений вибір. Хоча я досі відчував запах Флоренс і її зовнішність трималась в моїх думках, але краще піду далі сам. Ідея про те, що я притягую нещастя – ще трималася на підсвідомості. 

Варто було сховатися в лісі, скинув швидкість і завернув трохи в сторону. Під час медитації, вже чув допитливі запитання про себе. Та без Флоренс, ніхто не наважувався підійти. Тож чим далі я буду від Химери, тим краще. І з їхнім медальйоном зможу безпроблемно переміщатися по Намії. До речі, щодо нього...

На бігу дістав магічне пристосування найманців. Я ще одразу звернув увагу, що він не зовсім звичайний, замість схрещених мечів - чудовисько, зліплене з різних тварин. І сам медальйон зі срібла, а не міді. Прислухавшись, відчув слабку магію, а розібратися в ній не склало труднощів: заклинання сліду. Я міг відстежити місце розташування загону, а ось мене знайти не могли. Хм... унікальна робота, не пам'ятаю, щоб у найманців такі були. Невже Флора з Шакрою спеціально для мене зробили.

На обличчі проти волі виникла посмішка, а рука міцніше стиснула амулет. Можливо, почаклувавши, я зможу односторонньо відправляти повідомлення, але це краще робити в спокійній обстановці. Без переслідувачів.

Бо схоже, відпускати мене не планували. Від самого табору за мною слідували дві живі істоти. Вони тримали дистанцію і якби не навичка виявлення, я б навіть не помітив їх. Сповільнився, очима вишукуючи зручне місце. Бій на стежці, звісно, виглядає заманливо, але мені краще бачити супротивників. А в ідеалі тимчасово сховатися від їхніх очей.

Збоку завиднівся просвіт, повернувши з втоптаної стежки, я покрокував землею, намагаючись не наступати на занадто м'який ґрунт. Переслідувачі уповільнилися, розійшовшись у різні боки. Хм,  вони діють разом і хочуть тримати мене під постійним наглядом?

Світ, наче захотів мені допомогти і на шляху трапився яр. Якби біг, точно впав би вниз. Великий, немов тут щось копали, з мій зріст і сухий - ідеально. Завмер на краю, прислухаючись до відчуттів. Один із переслідувачів рухався далі, оминаючи яр, явно маючи намір зустріти мене з іншого боку. Другий же навпаки зупинився. Ідеально.

У голові виник новий план - час діставати козирі. Я стояв, поглядаючи вниз, немов роздумуючи, спускатися чи ні, навіть кілька каменів кинув, щоб розуміти, яка там земля. Відчувши, що найближчий до мене шпигун зупинився, глибоко зітхнув, прислухаючись до тіней. Найголовніше, що я виніс з останнього бою - це було відчуття тіньового світу. Його рух, глибину, витонченість і відчуженість. Можливо, саме цього розуміння мені не вистачало, щоб переміщатися, як тіньовики.

Ще вдих, звільняючи розум і насичуючи його магією темряви. Світ звузився, ставши плоским. Знизу та зверху все потемніло, дерева перетворилися на сірі смужки. І за однією з таких смужок ховалася трохи яскравіша плямочка. Рух давався важко, забираючи ману і життєву силу. Не було кроків, як звичного переміщення - я просто швидко плив темрявою до плями, що заворушилася. З'явилося розуміння, що довго я тут не зможу перебувати, максимум півгодини. Зате швидкість неймовірна.

Не встиг я до кінця порадіти новій здатності, як опинився поруч зі згустком світла. Виходячи з тіні, тут же вдарив кулаком по плямі. Світ не встиг повернутися у звичне русло, як мій удар досяг мети і чиєсь тіло впечаталось в дерево. Невже вихід із тіньового світу дає якийсь імпульс? Але не час для цього. Моргнувши, скидаючи остаточну сіру пелену перед очима, подивився на лежачого шпигуна. Молодий хлопець у камуфляжі з дивними металевими бляхами всюди. Зі зброї тільки кинджали. Він зараз був непритомний, схоже мій удар влучив рівно в груди і через імпульс його голова зустрілася з деревом. Видно садно і кров на потилиці.

Другий противник був занадто далеко, але вже рухався до мене. Нахилившись, помацав пульс - живий хлопчина. З'явилося бажання встромити його ж кинджал йому в глотку, але вирішив для початку обшукати тіло. І не дарма. На шиї висів медальйон схожий на мій, з іншим візерунком у вигляді пазуристої пташиної лапи. Не вистачало ще проблем через вбивство члена чужого загону. Інший переслідувач наближався, тож знявши пояс із хлопця, туго перетягнув його руки, щоб навіть поворухнутися не міг. Оніміють найімовірніше, але це його проблеми.