Глава 20

Глава 20. Код випаленої землі

Зброя відчувається інакше, коли вона перестає бути просто інструментом убивства й стає носієм генетичного вироку.

У збройовому арсеналі «Ахерона» стояв густий, майже відчутний на дотик чад. Тут змішалися запахи розпеченого каніфолю, охолоджувального гелю, свіжого мастила й того самого гіркуватого, медичного смороду, який виділяли синтезатори, відтворюючи біологічний код Загреуса.

Я стояла біля довгого металевого столу, закинувши голову й заплющивши очі. Навіть крізь кілька палуб і броньований корпус корабля я відчувала планету. Вона більше не була далекою смарагдовою кулею в ілюмінаторі. Вона жила в моєму хребті. Низькочастотна, ледь помітна вібрація пульсувала в моєму тілі, синхронізуючись із ритмом мого власного, тепер уже остаточно прийнятого серця. Моя дифузія свідомості досягла тієї межі, коли я більше не здригалася від закінчень жіночого роду у власних думках. Я була капітаном, я була жінкою, я була частиною цього світу.

— Кеп, якщо ця штука не спрацює, я особисто заштовхаю Артема в біореактор, — пробасив Бульдог, вириваючи мене з медитації.

Наш важкоатлет сидів на низькому ящику, намагаючись втиснути свої нові, надто масивні пальці в захисні рукавиці важкого штурмового комбінезона. На відміну від наших витончених розвідувальних костюмів, для першої хвилі десанту роздрукували справжні бронекокони з додатковими сервоприводами. Бульдог виглядав у ньому як ходячий шматок скелі. Доречі адаптація йому вдалася найважче тому ми не брали його на висадки, але зараз він пройшов тест на повну синхронізацію з тілом і став повноцінною бойовою одиницею.

— Спрацює, Марку, — тихо озвався Привид із напівтемного кутка арсеналу. Снайпер методично чистив оптику своєї довгоствольної кінетичної гвинтівки, яку ми також переобладнали під частотний резонанс. Його світло-блакитні очі світилися крижаним спокоєм. — Капітан не помиляється, особливо тепер, коли вона навчилася домовлятися з місцевою флорою і фауною.

— Розслабте булки, хлопці, — Кобра ефектно крутнулася на опорній нозі, демонструючи ідеально підігнану чорно-зелену броню. Її темна шкіра контрастувала з яскравими тактичними маркерами на плечах. — Навіть якщо зброя дасть осічку, у нас завжди є Торвальд. Його руда борода сама по собі здатна налякати будь-яку кремнієву заразу.

— Ей! Моя борода — це стратегічний ресурс колонії! — вигукнув Торвальд з іншого кінця майстерні, де вони з Артемом завершували монтаж головного генератора.

Я підійшла до Артема. На столі перед ним лежав прототип нової звукової рушниці — «резонансного інжектора». Замість широкого, грубого розтруба, який ми використовували під час першої висадки, нова зброя мала довгий, сегментований ствол із напівпрозорого композиту. Всередині нього, мов живі істоти, повільно пульсували зелені нитки біо-коду, інтегровані безпосередньо в акустичні плати.

— Готово, Максиме, — Артем витер спітніле чоло тильним боком долоні. Його очі гарячково блищали. — Ми повністю переписали алгоритм випромінювачів. Тепер це не просто звукова хвиля. Це... як ін'єкція сказу в нервову систему комп'ютера. Коли імпульс б'є по кремнієвому об'єкту, вірусний код змушує його наномашини миттєво перебудовувати кристалічну решітку за хаотичним сценарієм. Структура починає асимілювати саму себе. Руйнування йде на квантовому рівні. Вони просто розсиплються на скляну пудру, і жодна регенерація їм не допоможе.

— Радіус дії? — запитала я, перевіряючи кріплення важкої батареї на прикладі.

— Тридцять метрів для ручних інжекторів. Для головного генератора, який ми змонтували на платформі «Мако» — близько півкілометра. Але для його запуску знадобиться повна стабілізація поля протягом трьох хвилин. Тобі доведеться тримати периметр, поки платформа не вийде на пікову потужність прямо біля ядра тераформера.

— Ми втримаємо його, Артеме, навіть якщо нам доведеться зубами гризти те чорне скло, — жорстко відповіла я.

Я розвернулася, щоб дати команду на завантаження в десантні човники, але тепло, що раптово торкнулося мого плеча, змусило мене зупинитися.

Кейтлін, вона стояла поруч, тримаючи в руках тактичний медичний підсумок. На ній був легкий скафандр підтримки — вона категорично відмовилася залишатися на орбіті. Її сірі очі, такі глибокі й сповнені прихованої тривоги, дивилися на мене з німим благанням. Наші стосунки після тієї ночі в каюті та розмови в рубці перейшли на той рівень, де слова часто ставали зайвими. Я відчувала її страх за мене, а вона відчувала мою непохитну рішучість.

— Я підготувала додаткові нейростабілізатори, — тихо сказала вона, і її голос прозвучав лише для мене крізь загальний галас арсеналу. — Якщо ти знову спробуєш злитися з нею... або якщо кремнієвий вірус спробує атакувати твій інтерфейс... ці ін'єктори заблокують синапси за частку секунди. Обіцяй мені, що не лізтимеш під пряме випромінювання ядра без крайньої потреби.

Я зробила крок вперед, скорочуючи дистанцію між нами до мінімуму. Мої руки, одягнені в тонку синто-шкіру комбінезона, легко лягли на її талію, притягуючи її ближче. Від неї пахло легким медичним антисептиком і тим особливим, теплим запахом життя, який зводив мене з розуму.

— Обіцяю, док, — прошепотіла я їй у самі губи. Моє біле волосся лоскотало її щоку. — Я повернуся, ми всі повернемося, нам ще будувати дім.

Я нахилилася й поцілувала її. Повільно, глибоко, відчуваючи, як її губи тремтять під моїми, а її пальці судомно вчепилися в мою броню. Це було наше прощання перед стрибком у пекло, гаряче й відчайдушне, як і все наше життя на цьому кораблі.

Бульдог тактовно кашлянув у кулак, — кеп, я, звісно, все розумію, але якщо ми не вилетимо за п'ять хвилин, Торвальд знову почне співати від нудьги, а моя психіка цього не витримає.

Я відсторонилася від Кейтлін, ледь помітно посміхаючись і поправляючи ремінь звукової рушниці на плечі.
— Загін «Тінь»! — мій голос прогримів над арсеналом, миттєво змиваючи будь-яку ніжність чи сумніви. — По конях! Ми йдемо на південний полюс, покажемо цій кремнієвій потворі, як працює медицина ХХІ століття.