Глава 15

Глава 15. Чорне скло і фрактальні демони

Човник «Мако» падав крізь атмосферу Загреуса, мов хижий птах, що вистежив здобич. Але цього разу здобиччю могли стати ми самі.

У десантному відсіку панувала напружена, тягуча тиша. Світло тактичних ламп вихоплювало з напівтемряви обличчя моєї команди. Сірий сидів праворуч від мене, методично перевіряючи магазини з бронебійними кінетичними кулями. Його рухи були чіткими, як у машини. Повернути його було правильним рішенням — із Сірим за спиною я почувався так, ніби мені повернули мою стару, надійну зброю з двадцять першого століття.

Торвальд возився з новенькими ЕМІ-гранатами, які синтезатори «Ахерона» друкували всю ніч. Артем сидів за екранами сканерів. А в самому кутку, пристебнутий до медичного крісла, бився в конвульсіях Еліас.

Коли ми забирали його з орбітального ізолятора, він скидався на висушену мумію. Але щойно «Мако» увійшов у магнітне поле планети, щось змінилося. Зелений симбіот у його лівій очниці, який ще годину тому був сірим і мертвим, раптом почав слабко пульсувати.

— Капітане, у нього тахікардія. Його нервова система перевантажена, — доповів Артем, не відриваючись від приладів.

— Залиш його, — я дивився на Еліаса. Божевільний астробіолог перестав смикатися. Він хрипко вдихнув, його єдине людське око розплющилося і сфокусувалося на мені. На його понівеченому обличчі розцвіла моторошна, екстатична усмішка.

— Вона... вона тут, — прошепотів він, і його голос більше не нагадував шурхіт сухого листя. У ньому з'явилася волога, глибинна сила. — Мати чекає. Вона болить... так сильно болить.

— Скоро ми дамо їй знеболювальне, Еліасе. Тримайся, — відповів я.

Я відкинувся на спинку крісла, дозволяючи своєму тілу синхронізуватися з вібрацією човника. Біо-камуфляж знову обволікав мене мускусним теплом.

Філософська іронія цієї місії не давала мені спокою. Ми — штучно роздруковані люди, летіли рятувати дику біологічну планету від іншого, техногенного вірусу. Хто в цьому рівнянні був справжнім? Де закінчувалася природа і починалася машина? Ліам хотів змінити цей світ, побудувавши металеві міста. Ця чорна пухлина на півдні робила те саме, тільки іншим методом. Чому ж Загреус вибрав нас? Можливо, тому, що навіть у штучних тілах ми зберігали головне — душу хижака. Ми були живими. А те, що чекало на нас внизу, життям не було.

— Входимо в зону ураження, — голос Артема став напруженим. — Температура за бортом падає. Мінус двадцять за Цельсієм. Біологічної активності... нуль. Кеп, там взагалі нічого немає. Радари показують ідеально рівні геометричні фрактали.

— Гаси двигуни. Переходимо на гравітаційне планерування. Сідаємо на межі. Я хочу бачити лінію фронту, — скомандував я.

Човник здригнувся і м'яко торкнувся поверхні. Апарель з шипінням опустилася.

Ми вийшли назовні, і моє дихання миттєво перехопило. Не від холоду — термокостюм працював бездоганно, — а від побаченого.

Ми стояли на кордоні двох світів. За нашими спинами височіли джунглі Загреуса — гігантські, переплетені ліани, пульсуючі грибниці, вологе, гаряче життя, що дихало і вирувало. Але прямо перед нами, за якоюсь невидимою лінією, починалося пекло ідеальної геометрії.

Джунглі там не були знищені. Вони були асимільовані. Дерева перетворилися на чорне, напівпрозоре скло, всередині якого мерехтіло холодне фіолетове світло. Замість пористого ґрунту під ногами лежали ідеально рівні гексагональні плити, що нагадували гігантські кристалічні стільники. Не було ні вітру, ні звуків. Лише мертва, математична тиша.

Сірий присвиснув, піднімаючи свою гвинтівку.
— Максе... це не пухлина. Це фабрика. Вона переробляє матерію.

З човника, хитаючись, вийшов Еліас. Він не вдягнув шолом. Морозне повітря обпікало його шкіру, але він, здавалося, цього не помічав. Він підійшов до лінії, де живе зелене коріння зустрічалося з чорним склом. Він упав на коліна і торкнувся живої землі. Його зелений симбіот спалахнув яскравим, смарагдовим світлом.

— Вона вмирає тут... — він заплакав. — Воно п'є її пам'ять. Перетворює її хаос на свій порядок.

— Еліасе, ти залишаєшся тут, — я підійшов до нього і поклав руку на його худе плече. — Сядь під живим деревом. Слухай Її. Якщо лінія фронту почне рухатися — кричи в комунікатор. Артеме, ти з ним, прикриваєш і тримаєш човник на гарячому старті. Решта за мною. Ми йдемо в кришталевий ліс.

Ми переступили межу.

Щойно мій черевик торкнувся чорного гексагонального каменю, по поверхні пробігла ледь помітна фіолетова іскра. Моя броня, просочена феромонами планети, тут не працювала. Для цієї техногенної зарази ми були не імунними клітинами Загреуса, а просто ще одним ресурсом для поглинання.

Ми просувалися вглиб кристалічних джунглів близько двадцяти хвилин. Навколо височіли скляні стовбури, в яких застигли химерні фрактальні візерунки. Це було тією жахливою, мертвою красою, від якої холоне кров.

— Кеп. Рух, — тихо сказав Сірий по закритому каналу.

Він вказував на галявину попереду. Там, серед засклілих дерев, щось ворушилося.

Я підняв стиснутий кулак. Ми миттєво розійшлися по флангах, ховаючись за чорними кристалічними стовбурами.

У центрі галявини стояв об'єкт. Колись, можливо ще вчора, це був Викорінювач — масивний броньований хробак, гордість імунної системи Загреуса. Але зараз... від нього залишився лише каркас. Його біологічна плоть була виїдена, а порожнечі заповнені гострими, гранованими шматками чорного кристала. Замість пащі з зубами оберталася якась фрактальна м'ясорубка, що світилася неоновим фіолетовим. Це був голем. Кіборг, створений із трупа.

Голем не мав очей, але його голова-кристал різко повернулася в наш бік. Він нас почув. Або відчув наші електромагнітні поля.

Він видав звук — не рев тварини, а скрегіт металу по склу, поєднаний зі статичним тріском радіоперешкод. І рвонув до нас зі швидкістю, неможливою для такої маси. Його рухи були рваними, телепортуючими, позбавленими біологічної інерції.