Глава 14

Глава 14. Сміх, віскі та жасмин

Після смороду розкладання, інопланетних феромонів та кислоти, які просочили нашу броню на Загреусі, повітря на борту «Ахерона» здавалося прісним, як дистильована вода.

Ми повернулися з безодні з перемогою, але перше, що я зробив — це провів півгодини під гарячим душем, змиваючи з себе залишки біо-камуфляжу. Троянський вірус виконав свою роботу, але носити на собі запах мертвого хижака було випробуванням навіть для моєї психіки.

Здавши броню на очищення андроїдам, я вліз у звичайний корабельний комбінезон. Темно-сірий, з м'якої, еластичної тканини, він ідеально підходив для внутрішньокорабельного життя. Жодних бронепластин, жодних сенсорів.

Я попрямував до медичного відсіку. Моє серце, незважаючи на контрольовану фізіологію, билося частіше, ніж зазвичай.

Сьогодні був день воскресіння.

Коли я увійшов, Кенджі та Артем уже стояли біля чотирьох медичних лежаків-капсул, накритих напівпрозорими ковпаками. Усередині, в залишках амніотичної рідини, що синтезувалася з очищеної біомаси Загреуса, спали вони. Моя перша хвиля. Мій кістяк.

— Життєві показники в нормі. Нейро-інтеграція завершена на сто відсотків, — монотонно доповів Кенджі, його пальці літали по сенсорній панелі. — Генетичні матриці відтворені ідеально, з поправкою на базові модифікації — посилені кістки, прискорена регенерація. Вони готові, капітане.

— Буди їх, док, — сказав я, схрестивши руки на грудях.

Ковпаки безшумно піднялися. Рідина пішла в дренажні отвори, і над лежаками увімкнулися теплі потоки повітря, осушуючи нові тіла.

Першим застогнав Сірий. Сергій Ковальчук, мій незмінний заступник. Він різко сів, хапаючи ротом повітря, ніби щойно випірнув з-під води. Його нове тіло було сухорлявим, жилавим, з гострими рисами обличчя і темним, коротко стриженим волоссям.

Слідом за ним закашлявся Бульдог — Марк Ткач, наш фахівець із важкого озброєння. Його роздрукували справжнім гігантом, навіть більшим за Торвальда. Гора литих м'язів, квадратна щелепа, лиса голова. Він інстинктивно стиснув величезні кулаки, озираючись.

На третьому лежаку безшумно, як кішка, піднявся Привид — Андрій Соколов. Снайпер, який міг годинами лежати в болоті, не кліпаючи. Його нове тіло було витонченим, гнучким, з блідою шкірою і пронизливими, світло-блакитними очима, що миттєво почали сканувати приміщення.

І, нарешті, четверта капсула. Лора, позивний «Кобра». Єдина жінка в оригінальному складі мого загону, майстер ближнього бою і допитів. Вона потягнулася з котячою грацією. Її нове тіло зберегло ту саму смертоносну, гнучку красу: темна шкіра, коротке чорне волосся, атлетична статура.

Вони сиділи на краях своїх лежаків, в їхніх очах читалася дезорієнтація — класичний шок після пробудження. Вони пам'ятали біль, смерть або каліцтво у двадцять першому столітті, а зараз прокинулися молодими богами у стерильному раю.

— Де ми... — прохрипів Сірий, тримаючись за голову. — Що за чортівня? Госпіталь?

— Ласкаво просимо у світ живих, загін «Тінь», — мій глибокий, оксамитовий жіночий альт розрізав тишу медвідсіку.

Чотири пари очей миттєво сфокусувалися на мені.

Вони побачили високу, сліпучо красиву жінку з довгим білим волоссям, одягнену сірий комбінезон, що стоїть у командирській позі.

Бульдог кліпнув. Привид примружився. Кобра ледь помітно підняла брову, оцінюючи мою фігуру.

— Ти хто така, лялечко? — пробасив Бульдог, потираючи широку шию. — Якщо це Рай, то сервіс тут на вищому рівні. Де наш командир? Де Макс Ворон?

Я глибоко вдихнув, готуючись до цього моменту.
— Я і є капітан Максим Ворон, — викарбував я.

У медвідсіку запанувала мертва, абсолютна тиша. Чути було лише тихе гудіння вентиляції. Сірий дивився на мене так, ніби у мене виросла друга голова. Привид перевів погляд на Кенджі, шукаючи підтвердження, але японець лише незворушно кивнув.

Тиша тягнулася секунд десять.

А потім тихий, стриманий сміх прорвався крізь губи Кобри.
— Капітане? — вона прикрила рот рукою, але її плечі тряслися. — Боже, у тебе дупа краща, ніж у мене!

Це стало спусковим гачком.
Бульдог вибухнув гомеричним, громовим реготом. Він схопився за живіт і відкинувся назад на лежак, здригаючись від сміху.
— Макс! Твою ж матір! — ревів він, витираючи сльози, що виступили на очах. — Макс, братику, ти що, програв Богу в покер?! Оце так "командирша"! Я зараз лусну!

Сірий, який завжди був найстриманішим, намагався зберегти серйозність, але його губи зрадницько розтягнулися в широкій усмішці, і він тихо, але щиро заіржав, закривши обличчя долонями. Навіть льодяний Привид видав щось схоже на хрюкання, відвернувшись до стіни.

Я стояв, стиснувши зуби, хоча всередині мене теж піднімалася тепла хвиля полегшення. Це були мої хлопці. Вісімсот років у кріокамері не змінили їхньої придуркуватої, солдатської суті.

— Відставити істерику! — рявкнув я своїм жіночим голосом, який, щоправда, прозвучав радше сексуально, ніж загрозливо. — Ще одне слово, Ткач, і ти будеш чистити плазмові сопла десантного модуля зубною щіткою до кінця століття!

— Так точно, пані капітан! — Бульдог спробував виструнчитися, але знову зігнувся навпіл від сміху. — Вибач, Максе, але це... це просто епічно. Хто тобі такі буфера прикрутив?

— Помилка системи при біо-друку, — холодно втрутився Артем, намагаючись захистити мій авторитет, хоча я бачив, що він теж ледь стримує посмішку. — Транспортний ковчег отримав пошкодження, статевий маркер капітана був замінений на жіночий для збереження життєздатності.

— Найкраща помилка в історії людства, — констатувала Кобра, встаючи з лежака. Вона підійшла до мене, не звертаючи уваги на свою наготу, і поплескала мене по плечу. — Не переймайся, командире. Бути стервом — це теж мистецтво. Я тебе навчу.

— Одягайтеся, клоуни, — я кинув їм стопку сірих комбінезонів, які підготував заздалегідь. — У нас мало часу. Звикайте до нових тіл. Увечері брифінг і введення в курс справи. Нам треба виграти війну з планетою, і ви мені потрібні тверезі і готові.