Глава 13

Глава 13. Стрибок у безодню

Тиша на борту орбітального корабля майбутнього мала свій власний, стерильний смак. Вона не заспокоювала, а радше нагадувала вакуум, готовий розірвати легені.

Я сидів на краю жорсткого ліжка у своїй каюті, дивлячись на власні руки. Тонкі, витончені пальці з міцними нігтями, які ще кілька днів тому ламали хітин інопланетних потвор. Мій розум не міг спати. Завтра ми мали стрибнути в пащу Загреуса. Цього разу — не як завойовники, а як паразити.

Тихий шерех дверей, що роз'їхалися вбік, вирвав мене з роздумів.
На порозі стояла Кейтлін.
На ній не було звичного форменого комбінезона — лише тонка, майже напівпрозора біла туніка, що м'яко спадала до колін. Її темно-медове волосся було розпущене, а в сірих очах, які так лякаюче нагадували погляд її прапрабабусі, плескалася суміш рішучості та відчаю. Від неї пахло жасмином і людським теплом — запахом, який пробивав будь-яку мою психологічну броню.

— Системи життєзабезпечення кажуть, що у вас підвищений пульс, капітане, — її голос був ледь гучнішим за шепіт. — Я прийшла перевірити... нейро-інтеграцію.

Це була жалюгідна відмовка для комп'ютерних логів, і ми обоє це знали.
— Нейро-інтеграція в нормі, док. А пульс... — я гірко посміхнувся, піднімаючи на неї очі. — Пульс підвищений, бо завтра мій загін може перетворитися на добриво. Тобі не варто бути тут.

Вона зробила крок усередину. Двері за нею безшумно зачинилися, відрізаючи нас від решти корабля.
— Я знаю, хто ви, Максиме. Я читала файли. Я читала щоденники Єви. Ви — Адам, який втратив свій світ. А я... я живу у світі, який втратив здатність відчувати щось справжнє. Все навколо — синтетика. Навіть наші емоції відрегульовані гормональними стабілізаторами.

Вона підійшла впритул. Я сидів, і наші обличчя опинилися майже на одному рівні.
— Ти граєшся з вогнем, Кейтлін, — мій низький жіночий голос вібрував від напруги. — Усередині цієї оболонки сидить чоловік. Старий, скалічений війною пес. Те, що ти бачиш зовні — це просто біо-костюм. Я можу поранити тебе. Зламати. Навіть не бажаючи цього.

— Тоді зламайте, — видихнула вона, і її тремтячі пальці торкнулися моєї щоки.

Цей дотик став іскрою, що впала в пороховий льох.
Фізіологія мого нового тіла — створена для максимальної чутливості і з викрученими на максимум гормонами виживання — зреагувала миттєво. Мене прошила хвиля такого гострого, тваринного збудження, що я ледь не задихнувся.

Моя рука злетіла вгору і перехопила її зап'ястя. Я хотів відштовхнути її, захистити від самого себе, але замість цього притягнув до себе.
Я встав. Моє тіло було вищим за її. Сильнішим. Небезпечнішим.

Наші губи зустрілися. Це не був ніжний поцілунок. Це було зіткнення двох епох. Я цілував її так, як цілував би чоловік, що повернувся з пекла — жадібно, владно, забираючи її дихання. Але моє тіло відповідало інакше. Коли її м'які груди притиснулися до моїх — повних і пружних — по моїй спині пробіг розряд струму. Це був абсолютний, зводячий з розуму дисонанс. Мій чоловічий мозок прагнув володіти нею, підкорити її, але моя жіноча плоть плавилася від її дотиків, відповідаючи власною, неприборканою вологою і жаром.

Вона тихо застогнала, запустивши пальці в моє біле волосся. Її губи ковзнули по моїй шиї, і я відчув, як мої коліна ледь не підігнулися від спектру відчуттів, яких я ніколи в житті не знав. Мої руки, наділені нелюдською силою, обережно, стримуючи кожен рух, ковзнули під її туніку. Шкіра Кейтлін була гарячою, як поверхня Загреуса.

Я підхопив її на руки — вона здавалася невагомою для моїх нових м'язів — і поклав на ліжко.
Ми сплелися в химерному танці, де стиралися межі ідентичності. Я керував цим тілом, як бойовою машиною, але зараз машина керувала мною. Коли її пальці торкнулися моїх стегон, я вигнувся дугою, і з мого горла вирвався глибокий, гортанний стогін, який належав цій валькірії, а не Максу Ворону. Це лякало і збуджувало одночасно.

Я навис над нею. Моє біле волосся впало водоспадом, закриваючи нас від стерильного світла каютних ламп. У її сірих очах я бачив відображення Єви. Привид минулого і надія майбутнього злилися воєдино.
Я торкався її так, як пам'ятав, як знав. Я дарував їй чоловічу пристрасть через ідеальну жіночу оболонку. І коли ми перетнули межу, коли дихання перетворилося на суцільний крик, стіни каюти, орбітальний корабель і навіть проклята планета внизу просто перестали існувати. Залишився лише пульс. Один на двох.

Ранок прийшов із металевим дзвоном систем оповіщення.
Я стояв біля умивальника, вмиваючи обличчя холодною водою. У дзеркалі на мене дивилася та сама хижа незнайомка. Але сьогодні в її погляді було щось нове. Якийсь темний, глибокий спокій.

Я подивився на ліжко. Кейтлін спала, загорнувшись у простирадло. Її обличчя було розслабленим, позбавленим тієї постійної тривоги, яку носили всі люди цього часу. Я не став її будити. Я одягнув базовий чорний термокостюм і вийшов з каюти. Командиру час на війну.

Ангар "Ахерона" зустрів мене запахом, від якого хотілося вирвати.
Артем і Торвальд стояли біля стійок з нашою модифікованою бронею. Біо-полімер, насичений ДНК Загреуса, тепер мав брудно-зелений відлив і тхнув сумішшю мускусу, гнилі та озону. Це був запах Викорінювачів і тих дрібних скажених "лейкоцитів".

— Кеп! — Торвальд обернувся. Рудий велетень ошкірився, і його татуйоване обличчя розтягнулося в широкій посмішці. Він принюхався, як гончак. — Клянуся Одіном, ти сьогодні виглядаєш... інакше. Якийсь... умиротворений.

Я зупинився і вп'явся в нього холодним поглядом, від якого у Торвальда зазвичай зникало бажання жартувати. Але кутики моїх губ ледь здригнулися.
— Умиротворення закінчиться, щойно ми ступимо на поверхню, вікінгу. Натягуй свій костюм з кишок.

Кенджі вже був у повній екіпіровці. Він методично перевіряв набої у своїй штурмовій гвинтівці.
— Капітане. Дані розвідки завантажені у ваші тактичні шоломи, — монотонно доповів японець. — Ми падаємо на п'ять кілометрів північніше від колишньої бази. Прямо в ущелину каньйону, де Артем зафіксував стільники.