Глава 9

Глава 9. Відступ у тінь та жнива плоті

Перший постріл Торвальда розірвав густу атмосферу Загреуса з таким звуком, ніби розкололося саме небо.

Його модифікована плазмова гармата виплюнула сліпучо-білий згусток концентрованої енергії. Він влучив у саму гущу натовпу хижаків, що насувався на нас. Вибух був беззвучним у першу частку секунди, а потім нас накрило хвилею перегрітого повітря і смороду паленого хітину. Десяток тварин просто випарувалися, залишивши по собі лише зеленуватий туман і пошматовані кінцівки, що розлетілися на десятки метрів.

— Ласкаво просимо на вечірку! — ревів рудий, не відпускаючи гашетку. Його тіло здригалося від віддачі, але нові м'язи тримали зброю мертвою хваткою.

Я підняв свій карабін. Моя нова нервова система працювала з лякаючою ефективністю. Час ніби сповільнився. Я бачив кожну лусочку на панцирах цих тварюк, бачив, як скорочуються їхні м'язи перед стрибком. Їх було багато. Занадто багато. Суміш гігантських сколопендр і велоцирапторів, створена хворобливою уявою еволюції.

Я натиснув на спуск. Імпульсна зброя, перепрограмована нами на розривні кінетичні згустки, глухо загарчала.
Раз. Два. Три.
Я не стріляв наосліп. Кожен мій постріл знаходив найвразливіші місця — зчленування панцирів, фасеткові очі, відкриті пащі, з яких капала в'язка слина. Моє тіло рухалося з грацією професійної танцівниці смерті: крок убік, постріл, розворот, постріл. Довге біле волосся розліталося за спиною, як бойовий прапор. Я не відчував страху. Я відчував лише первозданний, чистий адреналін, який омивав мої нові нейрони, перетворюючи бій на екстаз.

Кенджі стріляв короткими чергами, холоднокровно і методично, ніби проводив хірургічну ампутацію, відсікаючи фланги зграї. Артем прикривав нас із даху розбитого модуля, використовуючи снайперський режим.

Зелена кров заливала чорний камінь плато. Тварюки верещали — високим, свердлячим звуком, від якого нили зуби. Ми знищили першу хвилю за лічені секунди. М'ясорубка працювала ідеально. Я готувався до того, що зараз вони наваляться масою, задавлять нас кількістю, як це роблять усі примітивні стайні хижаки, осліплені запахом крові.

Але раптом сталося те, чого я зовсім не очікував.

Вони зупинилися.
Не було жодного видимого сигналу. Жодного ватажка, який би видав наказ. Вони просто завмерли всі одночасно, наче хтось натиснув кнопку паузи. Передні ряди, ті, що вже готувалися стрибнути нам на голови, різко загальмували, дряпаючи кігтями камінь.

Я припинив вогонь, але тримав карабін напоготові.
— Не стріляти! — скомандував я. — Тримати цілі!

Торвальд неохоче опустив ствол своєї гармати, з якого йшов густий дим.
Тисячі жовтих очей дивилися на нас крізь пил. А потім, так само синхронно, вся ця жахлива орда розвернулася на сто вісімдесят градусів. Без паніки. Без метушні. Вони просто розтеклися по плато, немов чорна вода, зникаючи в ущелинах скель, звідки з'явилися кілька хвилин тому.

Запанувала тиша, яку порушувало лише шипіння охолоджувачів на нашій зброї та передсмертні конвульсії кількох підстрелених хижаків.

— Якого біса? — прохрипів Торвальд, витираючи піт із лоба. — Вони що, злякалися? Я тільки розігрівся!

Я повільно опустив зброю. Моє серце билося рівно, дихання відновилося за кілька секунд. Тіло вимагало продовження, але розум командира бив на сполох.
— Звірі не відступають так організовано, — тихо сказав я, підходячи до найближчого трупа. Я штовхнув його броньованим черевиком. Тварюка була мертвою. — Коли хижак лякається, він тікає в паніці, давлячи своїх. А це... це був тактичний відхід. Наче вони оцінили наші сили, зрозуміли, що втрати будуть неприйнятними, і скасували атаку.

— Колективний розум? — припустив Артем, зістрибуючи з даху модуля. Він підійшов до вбитої істоти, витягнув із підсумка сканер і почав водити ним над панциром. — Можливо, феромонний зв'язок. Хтось або щось наказало їм зупинитися.

— Чудово, — мій жіночий голос прозвучав сухо і холодно. — На цій планеті флора хоче нас зжерти, фауна має тактичне мислення, а наше керівництво сидить на орбіті і п'є ромашковий чай.

Раптом небо над нами знову розкололося. Але цього разу звук був іншим — тонким, мелодійним свистом антигравітаційних двигунів.
Крізь розірвані хмари магнітної бурі плавно спускався гігантський транспортний човник. Він був білосніжним, гладким, як крапля ртуті, абсолютно не схожим на нашу побиту десантну "праску". Це був корабель епохи рафінованого раю.

Човник безшумно приземлився за півсотні метрів від нас. Його борти розійшлися в боки, перетворюючись на широкі пандуси.
І звідти рушили вони. Андроїди.

Вони не були схожі на термінаторів чи бойових роботів із мого століття. Це були високі, стрункі фігури, вкриті сріблястим полімером. У них не було облич — лише гладкі овальні маски, що світилися м'яким блакитним світлом. Вони рухалися абсолютно безшумно, злагоджено, як мурахи в ідеальній колонії.

З комунікатора на моєму зап'ясті пролунав голос Ліама:
— Капітане Ворон. Ми зафіксували сплеск агресії і його миттєве згасання. Ваша демонстрація сили виявилася... ефективною. Біологічна загроза покинула периметр. Ми починаємо розгортання фази два.

— Ви завжди приходите, коли брудна робота вже зроблена, Ліаме? — запитав я, спостерігаючи, як сотні андроїдів розбігаються по плато.

Одні миттєво почали встановлювати по периметру високі металеві пілони — генератори силового поля. Інші вивантажували з човника масивні блоки, які на очах розгорталися в модульні будівлі: лабораторії, житлові відсіки, енергостанції. Це була магія майбутнього — ціле місто будувалося швидше, ніж ми колись розкладали армійські намети.

Але найцікавіше відбувалося біля нашого імпровізованого поля бою.
Група спеціалізованих андроїдів, оснащених безліччю маніпуляторів, підійшла до вбитих нами хижаків. З їхніх грудних відсіків висунулися шланги та сканери. Роботи почали розчленовувати трупи місцевих монстрів. Вони збирали їхню зелену кров, зрізали шматки м'яса, перемелювали панцири і завантажували все це у великі контейнери-біореактори на гусеничному ходу.