Глава 2

Глава 2. Угода з дияволом у краватці

Ніч після доленосного рішення не принесла полегшення. Сон був рваним, як шрапнельна рана. Мені снилися не зірки і не нові світи. Мені снилися старі казарми, запах збройового мастила і обличчя хлопців з мого загону. Ми сиділи навколо імпровізованого столу, сміялися, ділилися пайками, і я міг поворухнути рукою, щоб ляснути по плечу свого заступника, Сергія «Сірого». Потім картинка змінювалася, і я бачив себе з боку: мозок, що плаває у прозорому гелі, а навколо нього — нескінченна чорнота космосу. Самотній, відірваний, безтілесний. Я кричав, але звуку не було. Лише німі електричні імпульси, що билися об скляні стінки моєї нової в'язниці.

Я прокинувся від звичного писку апаратури. Ранок. Ще один день споглядання білої стелі. Але сьогодні все було інакше. Повітря здавалося наелектризованим. Це було не просто очікування процедур. Це було передчуття. Як перед бойовим виходом, коли ти вже перевірив зброю, підігнав амуніцію і тепер просто сидиш у тиші, чекаючи на команду «Вперед!».

Єва прийшла раніше, ніж зазвичай. В її рухах була нервозність, якої я не бачив раніше. Вона перевірила мої показники, замінила контейнер з поживним гелем, але її погляд постійно ковзав до дверей.

«Він скоро буде, — тихо сказала вона, нахилившись до мене, ніби боялася, що стіни підслухають. — Будьте обережні, Максиме. Це не лікар і не вчений. Це юрист».

В її голосі було попередження, яке я зрозумів без слів. Юрист. Для мене це слово завжди було синонімом хижака, що полює не в джунглях, а в лабіринтах параграфів та законів.

— Я пережив засідки талібів і корпоративні війни в Африці, — відповів мій синтезатор. — Переживу і розмову з клерком у дорогому костюмі.

Єва ледь помітно посміхнулася, але очі залишалися серйозними. «Цей клерк тримає у своєму портфелі ваше майбутнє. Не недооцінюйте його».

І ось двері відчинилися. Без стуку. Наче той, хто заходив, вважав це зайвим ритуалом.

Він був саме таким, як я собі уявляв, і навіть гірше. Високий, худорлявий, з ідеальною зачіскою, де кожна волосина знала своє місце. Костюм з тканини, що виблискувала, як мокрий асфальт уночі, сидів на ньому бездоганно, наче його виростили прямо на цьому тілі. Але найбільше вражало обличчя — гладко виголене, з тонкими губами і холодними, світлими очима, які сканували простір, оцінюючи, а не споглядаючи. Від нього пахло не парфумами, а грошима — озоном після роботи лазерного принтера, дорогою шкірою та абсолютною впевненістю у власній правоті. Це був не просто юрист. Це був втілений дух корпорації.

«Капітан Ворон? Артур Кліменко, головний юридичний консультант проекту "Брейнаріум" корпорації "Еон Генезис", — промовив він. Його голос був гладким і позбавленим емоцій, як звук синтезатора, але набагато досконалішим. — Мені повідомили, що ви виявили зацікавленість у нашій програмі».

Він не питав, як я себе почуваю. Не висловлював співчуття. Я був для нього не людиною, а потенційним активом. Це одразу розставило все на свої місця.

— Зацікавленість — не те слово, — відповів я. — Я розглядаю вашу пропозицію як альтернативу повільному розкладанню. Назвемо це так.

Кліменко ледь помітно вигнув брову. Він поставив на тумбочку тонкий, як лезо, портфель, і той безшумно розкрився, явивши світу голографічний проектор. Над ним зависло багатосторінкове полотно юридичного тексту, що мерехтіло дрібними літерами.

«Все є так, як ми це називаємо, капітане. А ми називаємо це "Договором про трансгуманний перехід та передачу біологічного активу". Пропоную ознайомитися з основними пунктами».

Єва, що стояла біля вікна, напружилася. «Пане Кліменко, капітан не може читати такий обсяг тексту. Можливо, ви поясните суть своїми словами?»

«Звісно, пані… — він на мить затримав на ній погляд, оцінюючи, — медсестро. Суть проста. Капітан Ворон, надалі "Донор", передає своє тіло, а саме головний мозок, надалі "Актив", у повне і безповоротне розпорядження корпорації "Еон Генезис". Корпорація, в свою чергу, зобов'язується докласти всіх можливих зусиль для збереження, транспортування та подальшої інтеграції "Активу" в біосумісну оболонку на планеті Кеплер-186f».

Його формулювання різали слух. «Донор», «Актив». Я перестав бути Максимом Вороном. Я ставав об'єктом угоди.

— Що означає «докласти всіх можливих зусиль»? — запитав я. — Це дуже розмите формулювання. Якщо мій мозок перетвориться на омлет під час розморозки, ви просто скажете: «Ну, ми старалися»?

«Це означає, що ми будемо діяти в рамках затвердженого протоколу з використанням найсучасніших технологій, наявних у нашому розпорядженні, — без тіні збентеження відповів Кліменко. — Гарантій, як ви розумієте, у такій справі бути не може. Ви ж солдат, капітане. Ви повинні розуміти, що будь-яка місія пов'язана з ризиком. Це прописано у пункті 4.7: "Усвідомлення ризиків та відмова від претензій"».

Він махнув рукою, і відповідний параграф на голограмі підсвітився червоним.

— Добре. Припустимо, місія успішна. Андроїди надрукували мені нове тіло. Я прокидаюся. Хто я після цього? Я вільна людина? Чи я власність корпорації?

Очі Кліменка блиснули. Це було те питання, на яке він чекав.

«Відмінне питання, капітане. Воно демонструє вашу далекоглядність. Згідно з пунктом 6.2, "Статус реципієнта", після успішної інтеграції ви отримуєте статус колоніста першої хвилі з усіма відповідними правами та обов'язками. Ви будете вільні у своїх діях в рамках статуту колонії, який буде встановлено радою, що складатиметься з…»

— …представників корпорації, — закінчив я за нього.

«З найкомпетентніших фахівців, чий розум також буде частиною "Брейнаріуму", — м'яко виправив він. — Ваше нове тіло буде вашою власністю. Однак є один нюанс. Пункт 7.3».

Він знову зробив жест, і я побачив назву, від якої по спині, якби я міг це відчути, пробіг би холод. «Інтелектуальна власність».

«Усі знання, навички та спогади, що є невід'ємною частиною біологічного носія (надалі "Актив"), вважаються інтелектуальною власністю корпорації "Еон Генезис" на час існування колонії, але не менше ніж на 99 років. Корпорація має право на доступ, копіювання та використання зазначеної інформації для забезпечення безпеки та розвитку колонії».