Глава 1

Глава 1. Примарний солдат

2061 рік.

Стеля. Біла, бездоганна, як перший сніг на полігоні, поки його не пошматували гусениці танків. На ній немає жодної тріщини, жодної плями, за яку міг би зачепитися погляд. Лише рівномірне, м'яке світло від панелей, що імітують хмарний день. Вони кажуть, це заспокоює. Мене це бісить. Ця стерильна досконалість — брехня. Вона приховує хаос, який вирує в моїй голові, і повний штиль, що запанував у тілі.

Моє тіло. Колись це була моя гордість. Інструмент, доведений до абсолютної межі людських можливостей. Машина для виживання, здатна долати десятки кілометрів по болотах, не спати по три доби, витримувати біль, який зламав би звичайну людину. Я, капітан Максим Ворон, командир загону «Тінь» морських котиків, був своїм тілом. А тепер моє тіло — моя в'язниця. Іронія долі, чи не так?

Симфонія осколків у Каспійській аномалії поставила крапку. Я пам'ятаю той момент з кришталевою ясністю, яка буває лише перед тим, як світло згасне. Гарячий подих вибуху, металевий скрегіт розірваної броні, короткий, різкий удар у хребет, наче хтось вгатив по ньому крижаним молотом. А потім — тиша. Не зовнішня тиша, ні. Вуха ще дзвеніли від вибуху, хлопці кричали в ефірі. Внутрішня тиша. Я віддав наказ ногам бігти, а вони не послухались. Рукам — схопити автомат, а вони лежали, наче чужі. Зв'язок між командним центром та виконавцями обірвався. Назавжди.

Тепер я лежу тут. Тетраплегік. Химерне слово, схоже на назву доісторичної потвори. Воно означає, що від шиї і нижче я — лише мішок з кістками та м'ясом, який підтримують апарати. Дихаю за допомогою імпланта, що стимулює діафрагму. Їм через трубку. Випорожнююсь у мішок. Єдине, що мені підвладне — це рухи очей та м'язів обличчя. І, звісно, думки. О, думок у мене вдосталь. Ціла армія, що марширує по колу в моїй черепній коробці.

Що таке «Я»?

Це питання виникає щоранку, коли промінь сонця торкається мого обличчя, а я не можу навіть примружитись від задоволення. Раніше «Я» було простим і зрозумілим. «Я» — це стиснутий кулак перед ударом. «Я» — це напружені м'язи спини під вагою рюкзака. «Я» — це смак адреналіну на язику під час стрибка з парашутом у ніч. «Я» — це тепло жіночого тіла поруч, дотик її пальців до моєї шкіри, здатність відповісти на цей дотик.

А зараз? Моє тіло лежить тут, але чи це «Я»? Воно не відчуває, не рухається, не слухається. Це просто біомаса, підключена до системи життєзабезпечення. А справжній «Я», той самий Макс Ворон, зачинений усередині. В'язень у власній голові. Чи означає це, що «Я» — це лише свідомість? Набір спогадів, думок, емоцій? Електричні імпульси, що бігають між нейронами, як перелякані таргани?

Якщо так, то виходить, що моя справжня сутність — нематеріальна. Ефемерна. І тоді ця плоть, цей кокон, що обмежує мене, — лише тимчасова оболонка. Як екзоскелет, що вийшов з ладу. Але що тоді буде, коли і ця оболонка остаточно зіпсується? Коли біологічний комп'ютер, мій мозок, перегорить? Чи зникне «Я» разом з ним? Чи це просто перехід у інший стан?

Двері палати тихо прочиняються. Запах антисептика змішується з ледь вловимим ароматом кави та чогось квіткового. Єва.

Вона заходить, як завжди, безшумно, наче тінь. Висока, струнка, з волоссям кольору темного меду, зібраним у недбалий пучок, з якого завжди вибивається кілька пасм. На її обличчі — маска професійної турботи, але в очах, сірих, як штормове море, я бачу втому і щось ще. Цікавість. Вона єдина з усього персоналу дивиться на мене не як на овоч, а як на ребус, який намагається розгадати.

«Доброго ранку, капітане, — її голос рівний, спокійний, але я навчився розрізняти в ньому відтінки. Сьогодні — з нотками іронії. — Як спалося нашому головному філософу?»

Я кліпаю двічі, що нашою мовою означає «так собі». Нейросенсор на скроні зчитує міоелектричні сигнали і перетворює їх на синтезований голос. Мій старий голос, записаний з архівних файлів. Трохи хрипкий, командний.

— Як завжди. Снилось, що бігаю. Потім прокинувся. Розчарування — стабільний супутник мого ранку.

Єва ставить на тумбочку термінал, перевіряє показники на моніторі над моїм ліжком. Її пальці швидко ковзають по сенсорному екрану. Від неї пахне парфумами з нотками жасмину. Цей запах пробивається крізь медичну стерильність і нагадує про інше життя. Про вечори, коли я міг обійняти свою дівчину і вдихнути аромат її волосся.

«Бігати — це корисно. Підвищує рівень ендорфінів, — каже вона, не дивлячись на мене. — А розчарування знижує імунітет. Вам це зараз ні до чого».

— Дякую за медичну консультацію. А тепер можеш просто дати мені мою ранкову порцію поживної гидоти і залишити наодинці з великими думками?

Вона нарешті повертається до мене. На її губах грає ледь помітна посмішка. Вона знає, що я навмисне грублю. Це мій єдиний доступний спосіб захисту.

«Сьогодні в меню вівсяний гель з протеїновим комплексом та вітамінами. Смакота, — вона підключає новий контейнер до системи живлення. — А щодо великих думок… Маю для вас дещо цікавіше, ніж роздуми про тлінність буття».

Я кліпаю один раз — «цікаво, продовжуй».

Єва сідає на стілець біля ліжка. Це проти правил. Медперсоналу не рекомендують засиджуватися біля таких, як я. Емоційне вигорання, все таке. Але Єва завжди порушувала правила. Вона нахиляється трохи ближче, і я бачу в її очах відблиски світлових панелей.

«Ви чули про проект "Брейнаріум"?» — тихо питає вона.

Назва звучить як щось із дешевої фантастики.

— Ні. Це новий сорт антидепресантів? Чи, може, віртуальна реальність для калік, де я зможу знову бігати і вбивати поганих хлопців?

«Ближче до другого, але набагато радикальніше, — її обличчя стає серйозним. — Це не ілюзія, капітане. Це… шанс».

Вона вмикає свій термінал і повертає екран до мене. Я бачу 3D-модель людського мозку, що обертається. Нейронні мережі спалахують синіми та жовтими вогниками.

«Пам'ятаєте прорив у кріоніці у двадцятих роках? Німці та китайці навчилися заморожувати тканини мозку без пошкоджень. З того часу технологія зробила велетенський крок уперед. Зараз ми можемо консервувати цілий мозок, зберігаючи всю його структуру. Всю вашу особистість, спогади, навички. Все, що робить вас… вами».