Епілог 2

Космос мовчав. Цей нескінченний простір ніколи не відповідав взаємністю. Навіть тепер, коли корабель успішно пройшов Пояс Койпера. До цього моменту все було відповідно до плану.

Це вже був другий раз, коли він пробуджувався з гібернації. Перші кроки давалися важко. Це наче заново вчитися ходити й управляти своїм тілом. Перші дні (імітовані згідно Земних), мозок немов заново вчився. Стрибок від розвитку дитини до стану перед гібернації за декілька днів — ось що справді лякало.

Все ж, він згадав. Згадав, для чого його було пробуджено. На цілому кораблі панувала тиша. Сотні капсул, мовчки виконували свою роботу. Наступний цикл пробудження тільки за 10 років. Тоді, якщо не виникне жодної критичної ситуації, персонал знову прокинеться. Знову звіриться з маршрутом, перевірять усі вузли, кожен механізм. Знову усі проведуть разом щонайменше місяць, щоб не забути, ким вони є і для чого це роблять. Але до того часу, у нього буде зовсім інше завдання.

Панель керування світилася холодним світлом, і його власне відображення пливло по темному склу, ніби хтось інший стояв по той бік.

— Вітаю, старий друже, — почувся голос з динаміків.

Він розкинувся у капітанському кріслі. Мовчи. Без відповіді.

— Сьогодні усе закінчиться, — продовжив голос.

— Скільки я проспав? — почулося у відповідь.

— Достатньо.

— Достатньо для чого!?

— Ти не впевнений, чи зробив усе правильно? Що прийняв цю пропозицію?

— Яка вже тепер різниця?

— Я розумію... Для тебе усе сталося наче вчора. Але ми вже подолали перший рубіж. На Землі пройшло 11 років.

— 11 років...

Він пірнув обличчям у долоні, прочісуючи при цьому свої руді кучері.

— Згідно з аналізом, твоє тіло та мозок ще не відновилися повністю. Тобі потрібно ще щонайменше 16 годин відпочинку.

— Я в нормі, можемо починати.

— Але результати...

— Я в нормі! — перебив він, вмикаючи панель керування.

Пальці все ще зрадницьки тремтіли, коли вони торкнулися сенсорної панелі. Скло було крижаним і за секунду вкрилося вологою від його гарячого дихання. Організм, отруєний роками гібернаційного розчину, вимагав спокою, але мозок уже фіксував червоні індикатори готовності шлюзової камери.

— Я усе підготував. Тобі потрібно буде особисто затвердити пуск. Я подбав про відповідний рівень доступу.

— Ха! А дитячі мрії часом збуваються, — мовив він вовтузячись у капітанському кріслі.

— Дякую тобі, Флетчере. Дякую за розуміння. Мені прикро, що все обернулося таким чином.

— Нічого собі. Ти ще здатен на співчуття? Я то думав, у машин немає серця. Якщо вже розмірковувати по-людськи, тобі не боязко? Він все-таки частина тебе.

— Не минуло і секунди, щоб він не намагався вирватися на волю... Якби я залишився у людському тілі, то обовʼязково б піддався. Тут же, я маю невичерпну волю та владу.

Флетчер не відповів. Важкий ком підійшов до горла. Хто був перед ним? Той самий обірванець, котрого його сміттярі вигнали зі свого укриття, чи розумна машина, здатна тільки на математичну імітацію емоцій?

— Протокол активовано, Флете, — голос був рівний, без жодного відблиску вагання, — час настав.

— Ти залишишся тим, ким був?

— Це може бути наша остання розмова. Я не впевнений, як саме поведе себе система при розділенні.

Він кивнув головою. Перед очима крутилася цифрова кнопка затвердження. Лишень один дотик. Ось так просто. І все буде завершено. Що йому з цього? Він тільки інструмент, котрий погодився виконати чужу волю. Повірив у те, що може врятувати Землю. Долоня простягалася в несміливому пориві. Він навіть не відчув дотику. Система відреагувала миттєво.

За ілюмінатором почала своє підняття електронна гармата. Саме вона повинна відправити пучок світла, в котрому будуть міститися також дані. Стиснені до найменших одиниць дані.

Пальці Флетчера все ще зрадницьки тремтіли, коли вони торкнулися сенсорної панелі. Скло було крижаним і за секунду вкрилося вологою від його гарячого дихання. Організм, отруєний роками гібернаційного розчину, вимагав спокою, але мозок уже фіксував червоні індикатори готовності випромінювача.

— Дейне, знімай блокування. Час викинути це сміття.

У динаміках щось сухо клацнуло. Потім пролунав голос — химерний, лякаючий гібрид. Спочатку м’який, із хрипотою запеклого курця, чисто людський голос... а в наступну секунду він безшовно перетік у синтетичний, позбавлений будь-яких обертонів гул.

Залізо за межами капітанської рубки важко загуло. Вони розвернули корабель «спиною» до Сонця. На нелюдський, холодний алгоритм, який вони везли у спеціальному саркофазі, котрий був частиною самого Дейна, чекав викид у бездонну темряву, де він мав вічно блукати далеко за межами людської цивілізації.

Раптом монітори збожеволіли. Замість зеленого напису про успішне скидання, рубку залило багряне світло аварійних ламп.

— Що за... — Флетчер подався вперед, вдивляючись у рядки коду, що летіли по склу з шаленою швидкістю. — Дейне, що відбувається?!

— Він... він не просто йде, Флетч, — голос ШІ затремтів, зриваючись на справжній металевий вереск. — Він пробив брандмауер. Він перехопив керування головним випромінювачем!

Корабель здригнувся. Не від механічного удару, а від колосального енергетичного імпульсу, який висмоктав енергію навіть із систем освітлення. За товстим склом ілюмінатора, у густій, непроглядній пітьмі, спалахнули сотні тонких, гострих, мов голки, лазерних променів. Вони розліталися врізнобіч сферою, наче пелюстки якоїсь пекельної квітки.

— Флетчере, я втрачаю фрагменти!

Дейн закричав. В його голосі вперше за всю місію проступив наче чистий людський жах. — Він розриває мене!

— Тримайся! Я зараз вимкну живлення! — Флетчер гарячково забив по клавішах, але пальці, сковані постгібернаційним заціпенінням, не слухалися.

Він дивився на екран і відчував, як крижаніє серце. Це не був хаотичний викид енергії. Це був план.