Епілог 1

Вічна мерзлота. На великих просторах, де життя продиралося колись крізь благодатний ґрунт, тепер же усе завмерло, наче в анабіозі. Більшість вважає, що холод — це смерть, що велетенські крижані валуни — це в'язниця.

Між такими вʼязницями, можна було помітити сліди. Спочатку вони були розлогі, наче хтось бороздив їх, шукаючи притулку. Потім, вони перетворилися на дві вузькі уривчасті крапки.

Кожен крок давався важко. Морозні подуви раз за разом різали обличчя. Але відступати не було куди. Він прямував далі, ніби його вела не дорога, а сама вперта пам’ять про те, що десь під цією білою пустелею ще лишилося щось живе. Вічна мерзлота розгорталася перед ним безкраїм, мовчазним морем. Крижані валуни стирчали з-під снігу, як спини сплячих велетнів, а вітер ковзав між ними тонким, сухим свистом. Від кожного вдиху в грудях стискало, наче він ковтав уламки скла. Важко уявити, на що здатне тіло, котре ведене непохитною волею, палаючою ідеєю. Здається, тільки це і підтримувало в ньому життя.

Він звірився з мапою. Вона була застарілою. Це було схоже на безсенсовне блукання у темноті. Все ж він продовжив.

Лід під ногами почав змінюватися. З глибокого та твердого він почав наче зменшуватися та робитися більш мʼяким. Ноги цього майже не відчули. Вони переставали відчувати взагалі будь-що.

Його зореліт залишився далеко позаду. Він навіть не памʼятав, коли це сталося. Все, що мало значення тепер, це знайти той єдиний потаємний вхід до підземного царства.

Його думки, переплелися воєдино. Можливо, не потрібно було так поспішати. Можливо, потрібно було краще підготуватися. Але ж вони наздоганяли мене. Я встиг відірватися в останній момент. Арі... Він зрозуміє з часом. Зрештою, вони усі зрозуміють з часом.

Спершу він просто сповільнився. Кроки, ще недавно вперті й рівні, почали зрадливо тягнутися по снігу, мовби чоботи налилися свинцем. Дихання збилося у рваний, гарячий пар, що одразу ж кришився на крихітні білі голки. Пальці на руках уже не слухалися — він кілька разів стискав руків’я, але відчував лише тупу, далеку присутність власних рук, ніби ті належали комусь іншому.

Потім світ звузився. Безкрая біла рівнина перестала бути простором і стала суцільною, сліпучою стіною, що тиснула з усіх боків. Крижини навколо стояли нерухомо, як похмурі сторожі. Його ноги ще рухалися, але вже не для того, щоб іти — лише щоб не впасти. Сили витікали з нього повільно, болісно, крапля за краплею, і він відчував це так само ясно, як холод, що пробирався під одяг і сковував груди крижаними обручами.

Скоро усе закінчиться. Ця думка гнітила й одночасно приваблювала його. Ще раз перевіривши застарілі координати, його надія почала поступово згасати. Так само як і той запал, з котрим він покинув зореліт.

Враз, його світ перекрутився. Він відчув, як руки та коліна впираються у широку, крижану підлогу. Долоні вже не відчували холоду. Ще мить, і він, здавалося, окунеться у цю блаженну білу пелену. Огорнеться нею, немов захисним плащем. І настане блаженна тиша...

Скільки я так пролежав? Чи живий я? Небо раптово почало рухатися. Звук кроків. Нерівномірний. Чиєсь важке дихання. Скрип важких дверей.

Він прокинувся у кімнаті. Навколо було порожньо. Він підняв долоню, затуляючи тьмяне світло лампи. Спробував ворухнути іншою. Вона не слухалася. Потім була спроба підвестися, так, як завжди, але ноги, немов не слухалися команди. Благо, що ліжко було невисоке. За дверима почувся звук. Вже за мить, кімната почала наповнюватися розмитими, нечіткими силуетами.

А все ж, він знав, де знаходиться. Він розумів, хто перед ним, хоч і не розрізняв їхніх лиць. Вони допомогли йому підвестися. Чиїст міцні руки, не дозволяли йому впасти. Один з тих силуетів ставав ближчим.

— Навіщо ти повернувся, Келвіне? Навіщо ти шукаєш тих, кого зрадив?

Цей голос. Цей знайомий голос з його минулого. Тепер сумнівів бути не може, він там, де має бути. Він потрапив туди, куди прямував.

— Віра моя похитнулася всього лиш раз, — захрипів він, — але тільки для того, щоб воскреснути знову. Радійте, діти Ксайрелли. Радійте, мої Віддані браття, тому що я приніс вам спасіння. Я приніс того, хто знову підпалить Ілуммекс!

З цими словами він підніс догори своєю єдиною працюючою рукою невеличкий пристрій, котрий звабливо переливався кольорами.