Розділ 31

Яскраве неонове світло не долинало до цих приміщень. Ми заглибилися щонайменше на 10 поверхів. Кожен наступний крок здавався мені чимось недосяжним. Ноги важко ступали на холодні сходинки. Дихання пришвидшилося. Опустивши голову, я сперся рукою об стіну, переводячи подих. Іншою долонею я вперся  у бік. Щось вологе. Присвітивши собі ліхтариком, я помітив, як на моїй сорочці виступила червона пляма.

— Ти йдеш, чи як?

Голос Флетчера лунав десь далеко внизу. Зібравшися з останніх сил, я все ж пішов. Чесно кажучи, я не знав, чого очікувати. Вся наша вилазка від сміттєпереробних станцій Верхнього Міста до підвалу Аетерну пройшла гладко. Аж занадто. Це насторожувало. Дві неідентифіковані цілі рідко коли залишаються непоміченими.

У самому розгалуженні, де закінчився наш спуск, на нас чекали армовані двері. Вони стояли там, наче памʼятник самотності, загубившись поміж товстих шарів ґрунту та опор.

— Якісь ідеї? — запитав Флетчер.

Він оглянув їх. Підійшов ближче, поставив долоню, ледь помітно штовхнув. Нічого не сталося.

— У твоїх нотатках щось про це сказано?

— Нічого, окрім мапи, там не було. Як і цих дверей.

— Ха, стільки пережити, щоб ось так закінчити? Як тобі таке завершення?

Я скривився. Не від болю. Від усвідомлення. Щось було аж занадто правдиве у цих словах.

— Тут має бути система для авторизації, — процідив я крізь зуби.

Якщо не вдаватися у подробиці, то як тільки я почав майже навпомацки обтирати стіни, я, скоріш за все, зачепив модуль доступу. Він був надійно прихований, так, що не відрізниш від решти скелі. Невеличкий дисплей запрошував до себе ледь помітним світінням. Я інстинктивно приклав до нього долоню, так наче робив це багато разів до того.

— Дейнелін Маас, доступ надано, — відповів синтетичний голос.

Я помітив на собі, дивний погляд Флетчера.

— Дейнелін Маас. Це твоє справжнє імʼя? Ти вже тут був?

Я промовчав. Це були саме ті запитання, котрі я ставив собі сам.

Двері розчинилися без надмірного зусилля. Так, наче ними часто користувалися. Ми пройшли до невеликої зали. Знову двері. Цього разу вони вели до ліфта. На наше здивування ми відчули, як знову опускаємося. Вниз. Я на мить задумався, що нас чекає попереду. Які секрети потрібно ховати так глибоко?

Попереду тягнувся коридор, стерильний до неприродності. Під ногами — світлий композит, на стінах — рівні ряди темних панелей. Жодного пилу. Жодної іржі. Наче це місце не лежало під містом, а існувало окремо від нього.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо кинув Флетчер, не відводячи погляду від коридору.

Я не встиг відповісти.

На найближчій панелі спалахнуло світло. Перед нами розгорнувся голографічний екран, а потім — моє обличчя. Не з камери. З файлу. Молодший на кілька років, із коротшою стрижкою, у білому халаті, вдивлявся в нас своїм цифровим поглядом.

Під голограмою висвітився напис: Дейнелін Маас. Керівник проєкту 55.

Флетчер різко повернувся до мене.

— Ні. Не сміши мене. Ти ж сказав, що бачив це вперше.

— А він і бачить це вперше, — заговорив чийсь голос.

Через голограму пройшла фігура. До болю знайомі фігура і голос.

— Ти знову повернувся.

У тій загадковій фігурі я упізнав Джуліана Торна.

— Тільки цього разу не самий, — він пильним поглядом втупився у Флетчера, — як цікаво.

— Що це все означає? — запитав я.

— Ходімо, скоро усе дізнаєшся. Твій друг також запрошений.

Ми послідували за ним до наступної зали. Те, що я побачив, змусило моє серце битися жвавіше. Його погляд завмер на капсулах. Високі, з рідною всередині, вони розміщувалися по обидва боки стін. Наче ідельно-пропорційне архітектурне рішення, вони доповнювали цей злощасний коридор.

Щось захопило погляд Флетчера. Він підійшов ближче. Приставив руку до скла. Під його долонею, тонка плівка повітряного конденсату почала зникати, відкриваючи для погляду вміст капсули. Він завмер. Швидко перейшов до іншої. Потім до наступної й до наступної, аж поки він не затримався біля однієї з них. Його долоні перетворилися на кулаки й важко вдарили по склі, а потім він опустився на коліна.

Шкутильгаючи, я підійшов.

— Це вони, — вирвалося з нього, — я їх всіх знаю.

— Їх?

— Люди, Дейне. Тих двох я часто зустрічав у Вензі. В усіх цих капсулах люди!

— Не просто люди, — втрутився Торн, — це майбутнє покоління! Цей світ вже не належить до Homo Sapiens. Homo Optimus! Homo Deus! Ось хто підкорить цей світ! Ось хто стане на верхівці харчового ланцюжка!

— Ти мене привів сюди, щоб показати це? — гримнув я.

— Хм, — скривився Торн, — у капсулі ти був приємніший.

Він залишив нас і попрямував далі. Ми переглянулися. Я не міг вичавити з себе ані слова. Флетчер, здається, теж. Він заглядав до кожної капсули, так, наче намагався там знайти щось. Або когось. Зрештою, я зрозумів логіку його речей, коли почув, як він лається.

— Це вони, — захрипів він, — ось чому, я ніде не міг їх знайти. Навіть з Нижнього Міста не зникають так безслідно. А вони увесь час були тут.

— Ми були змушені замітати сліди за твоїм новим другом.

Голос Торна звучав з темряви вдалині коридору.

— То вони були живі?

— Авжеш! Ми ж не боги, щоб повертати мертвих до життя.

Я підійшов ближче до тих капсул. Я вдивлявся у два тіла, котрі були повністю занурені у рідину. На їхніх обличчях красувався такий собі дихальний апарат, труби котрого вели вниз. Я одразу впізнав тих двох, а моє тіло пригадало синці від їхніх київ.

— Що ти з ними зробив? Навіщо вони тобі? — запитав я.

— Звідки мені знати... Це був твій наказ.

— Мій? Що ти в біса верзеш?

— Усі присутні тут — це результат твого проєкту. Проєкту 55. Ходімо, панове, не затримуйтеся на дрібниці.

Я прижмурився. Такий різкий перехід, різав в очі. Мимоволі закрив їх долонями. Коли зір призвичаївся, я відчув руку на плечі. Це був Флетчер. Його погляд ковзав від мого обличчя до живота. Він наче скамʼянів, коли помітив відбиток крові на моїй щоці. Потім він відтягнув мою руку, вдивляючись в темно-червону пляму на моїй сорочці.