Розділ 30

Сирість та холод. Довгі солярії Арі перебував майже на межі між життям і смертю. Всю його радість у той час, складали скупі промінці скупого сонця. Світило, котре носило назву Тхаор, не часто потрапляло у його карцер. Темрява. Ось, що було звичним для його погляду. У ній було щось незвідане. Щось глибоке. Щось інтимне. Щось таке, що належало тільки йому. Принаймні, він так вважав.

До тих жахливих подій, його минуле належало тільки йому самому. Тепер же, він ніяк не міг позбутися того мерзенного відчуття чужої присутності. Ні, його не було. Того жахливого погляду не було вже понад декілька циклів Тхаора. Але це відчуття, коли хтось зазирає тобі прямо в душу, нікуди не ділося.

Загнувши широкі руки за голову, він знову був сам із собою. Той образ все рідше і рідше йому являвся. Ті очі, ті два всевидящі пучки світла, наче саме світило спрямувало свій могутній погляд на нього, все рідше турбували його уві сні. Вони бачили все. Заглянули у його страхи й радості. У його найзамкнутіші куточки свідомості. Він знову відчув себе маленьким самотнім хлопчиком, котрий вештався вулицями столиці.

Це моє покарання, — тлумачив він сам собі. Моя спокута. Це за те, що був недостатньо відважним, що проявив слабкодухість у найневідповідніший для цього час. Він — ганьба для свого ордену. Такі, як він, не заслуговують на те, щоб нести почесну варту у безкрайому космосі.

Хай що на нього чекає, він з гордістю прийме будь-яке рішення Конклаву. Навіть найгірше...

Нарешті настав час, коли він знову навчився відчувати себе. Самого. Без боязні бути почутим. Аж тут його самотність підійшла до кінця. З іншого боку дверей, почулися чиїсь кроки.

— Чи це мені ввижається? — говорив він сам до себе, — чи мені це чується? Я знову божеволію?

Очі запекло. Різке світло, що увірвалося у кімнату з відкритими дверима, повернуло його до реальності. Кремезна, що стояла за тим промінням, всього якийсь момент стояла мовчки. Арі не почув ні голосу, ні звуку. Фігура у дверях жестом запросила його слідувати й зникла за дверима. Спохватившись, не розуміючи, що відбувається, він рушив слідом.

Що вище вони підіймалися, то краще він почав розрізняти будівлю. Вузькі сходи, здавалося, вели у нескінченність. Замість старих масивних камʼяних блоків почали зʼявлятися так звиклі для його погляду фасади. І тоді він усвідомив. Увесь цей час, він був увʼязнений у найглибших закутках Архіву, майже у його самому фундаменті, котрий закладали рані жителі Ксайрелли з камʼяних блоків та деревини.

Вийшовши на гору, він упізнав великий хол. Саму тут, його прийняли до ордену. Саму тут він вимовив ті слова, котрі навічно звʼязали його з цим місцем і його порядками. Яка ж доля була примхлива до нього, — думав він про себе. Невже там, де був початок, там і настане мій кінець?

Він не мав на собі наручників. Його кінцівки вільно пересувалися. А це значить, що його все ще вважали членом ордену.

Залишивши великий хол, його тюремщик, якщо його можна так назвати, повів його у Залу Початку. Вони зупинилися перед масивною брамою. Стояли мовчки. Ніхто не посмів порушити тишу. Аж тут пролунав звук, пронизливий стукіт, так, наче сама доля заявляла про себе. Це ж тут, — говорив він собі, — це ж тут засідає Перший Свідок.

Брама розчинилася. Не дивлячись на нього, тюремщик показав рукою шлях. Його погляд був байдужий, так наче немає сенсу дивився вже на того, хто за декілька хвилин розчиниться у забутті минулого.

Невпевненими кроками, Арі ступив вперед.

— Сміливіше!

Голос. Він не чув жодних голосів, здається, цілу вічність. Але саме цей здався йому настільки приємним та дружнім, що він мимоволі переставав втрачати надію.

Звук за спиною змусив його здригнутися. Брама зачинилася. Він оглянувся. Здавалося, що він перебуває на одній з тих чужих для нього планет. У чужому місці, де будівлі вирізняються своєю архітектурою та кольорами. Він відчув себе мізерним. На нього звалилася уся велич Конклаву, а надто зали самого Першого Свідка. Високі стелі, були обрамлені у невідомі йому малюнки, котрі зображували невідомі йому мотиви. Широкі кругові лампи, з міріадами маленьких вогників, звисали на масивних та неідеальних ланцюгах. Довгі вікна, крізь котрі навіть одинокий промінчик розділявся і біг у всі закутки, витанцьовуючи кольорами. Це місце, котре так не пасувало до решти залів Конклаву, витягло з нього незрозумілі йому почуття.

— Вітаю, Арі. Підходь ближче.

Цей голос. Він долинає з тієї єдиної кімнати. Не вагаючись, Арі рушив вперед.

— Я читав твій звіт.

Мій звіт... І справді. Перед тим, як його закинули у підвалини, як це і належить, він записав звіт та виклав усе, що сталося насправді.

— Не очікую, що хтось у нього повірить, — вичавив він з себе.

Він вже зайшов до кімнати, як перед ним постала постать, набагато нижча за нього. Його краса була досконалою, симетричною й абсолютно позбавленою тепла. Шкіра мала ледь помітний перламутровий відблиск. Очі, котрі так йому когось нагадували.

Проте, роки тренувань та дисципліни дали про себе знати. Хто, як не Перший Свідок, особисто стоїть перед ним? Не кожному за життя випадає така честь, бодай поглянути на нього, не те щоб говорити.

— Я тобі вірю, — почулося у відповідь, — не потрібно цього. Підведися. Проходь, присідай ось тут, нам є що обговорити.

Слова не приходили до нього. Усе здавалося настільки нереальним, що він мимоволі думав, що усе це вигадка його скаліченого розуму. Перший Свідок не натискав. Він час від часу посміхався, уважно та терпляче слухав. Він висловив свої співчуття. Він казав, що був проти увʼязнення, але все ж є певні процедури, котрі навіть він не має права порушити. Уся ця експедиція виявилася неабияким випробуванням не лише для них. Увесь Конклав перебуває на грані випробування. Один з його найцінніших скарбів, один з Архіваріусів, посмів ослухатися та втік на свому зорельоті, з невідомо якою знахідкою.

— То ніхто не знає, кого саме ми знайшли?