Розділ 28

— В такому разі нам потрібно до Гейба.

— Інакшого способу точно немає?

— Єдиний надійний спосіб дістатися — це Гейб. А до того ж тебе потрібно підлатати.

Повернутися до Гейба, видавалося мені найгіршою ідеєю, котра могла б мені тоді спасти на думку. Але Флетчер переконував мене саме у цьому.

Бувши кілька тижнів тому на місії, ми отримали від Гареда підробні пропуски до Верхнього Міста. Було б необачно знову їх використати. Оскільки інших легальних шляхів ми не знали, Флетчер наполіг, що саме Гейб знає про таємний прохід. Мене турбувало лишень одне питання. Не те, чи Гейб захоче продати нам цю інформацію. А що саме він захоче у обмін на неї, від своїх двох колишніх клієнтів, котрі постануть перед ним у повній безнадії.

Флетчер йшов попереду. Хоча мені і вдалося зупинити кровотечу, я все ще шкутильгав. Ми намагалися не привертати до себе уваги. Серед цих вузьких вулиць це було нескладно. Ми змішалися з натовпом.

— Навіщо це тобі? — врешті запитав я.

— Я теж себе це питаю.

— Тобі доведеться покинути місто — ти це розумієш?

— Не думаю, що Гаред зможе нас так легко дістати у Верхньому.

— Флетчере, зачекай, — я поставив йому руку на плече, зупиняючи, — я вдячний за твою допомогу, але до Верхнього Міста, я доберуся самостійно.

— Серйозно? У такому вигляді? Можливо, з Гейбом теж самостійно домовишся?

— Флетчере, тобі не потрібно цього робити.

— Послухай, — він повернувся до мене, — вибір зроблено. Подобається тобі це чи ні, але ми тепер в одному кошику, тож вигрібати нам доведеться разом. А тепер ходімо швидше, поки нас тут не впіймали.

Я важко обперся об стіну та підняв на нього погляд.

— Дякую, — промовив я.

Флетчер не відповів. Він лишень багатозначно кивнув головою. Чи тримав він у голові план помсти, чи дійсно мені допомагав, я не знав.

Ніколи не думав, що коли-небудь вимовлю це слово. Насправді це було проти мого єства. Не знаю, звідки взялося це відчуття, але я чітко розумів, що не звик ні на кого покладатися. Ось так довіритися навіть тому, кого я колись і сам врятував, було не в моїх правилах. Якась частина мене все ще відмовлялася приймати це рішення, а та інша, котра допомогла мені залишитися живим, наказала запхати свою пиху якнайглибше. Зрештою, перемогла остання.

Уся дорога, якщо врахувати мої численні зупинки, зайняла біля години. Останню сотню метрів, Флетчер був змушений мене тягти на собі.

Моє тіло мене підводило. Виконавши цей трюк з переміщенням, я не був впевнений, що виживу. Це була свого роду ще та авантюра. Тепер же я не знав, яким чином моє тіло відреагує на цю "подорож крізь атоми".

Я сидів, притулившись спиною до холодного, шорсткого бетону, і відчував, як волога від стіни повільно пробирається крізь одяг, ніби місто саме намагалося втиснутися мені під шкіру. Асфальт під ногами був чорний, потрісканий, у дрібних тріщинах блищали калюжі старої бруду й мастила.

Попереду, за кілька кроків, Флетчер домовлявся з Гейбом так, ніби від його слів залежало не просто наше право пройти далі, а ціла нитка, на якій ще трималося моє хистке існування.

Я дивився на Флетчера крізь півпримружені повіки й не міг вирішити, що відчуваю сильніше — вдячність чи недовіру. Його постать здавалася одночасно знайомою і чужою: людина, яка колись стояла по інший бік, а тепер тягнула мене далі, хоч могла б залишити в цьому провулку помирати.

Розмова з Гейбом, без сумніву, була для нього неприємною. Можу уявити, як це знову прийти, підкулишви хвіст і просити про допомогу в того, хто ще недавно продав тебе. У прямому сенсі цього слова.

Все ж ми потрапили в середину. Одразу пригадався знайомий запах сирості. Ми сиділи у тій же самій комірчині, де я провів цілу ніч за "відповідну" плату. Це було наче дежавю. Гейб сидів на вузькому кріслі, розваливши по сторонах, свої обвисаючі боки. Його дихання, як завжди, було важким, так, наче кожен подих вимагав від нього зусиль.

— Ну що, — Гейб повільно зміряв нас поглядом, — не скажу, що знову приємно бачити твоє обличчя.

Флетчер зупинився біля столу, не заходячи занадто близько.

— Ми не для балаканини.

— А я, виходить, для неї. Цікаво.

Він окинув мене поглядом, затримавшись на моєму закривавленому одязі. Мою нерівну ходу, він помітив ще раніше.

— Тебе, бачу, добре потріпало.

— Обійдуся без співчуття, — сухо кинув я.

— Хах, мені твій тон здається знайомим, не пригадаєш?

— А мені здавалося, тобі усе відомо.

Він на мить скривився.

— Не задирайся, хлопче. Я знаю своє місце, а тобі слід знати своє. Є речі, про котрі краще не відати.

Мене пройняв ще один спазм.

— Слушне зауваження, — процідив я крізь зуби.

Гейб буквально пронизував мене поглядом. Він читав мене, наче я був відкритою книгою, котра з кожною сторінкою розповідає свої таємниці.

Він памʼятав того іншого, обшарпаного Дейна з обгорівшим обличчям та ідеальними зубами. Тепер же перед ним постав зовсім інший Дейн. Поранений, але все ж з підтягнутою шкірою, з більшою статурою, але таким самим норовом.

— Ви обоє або дуже сміливі, або дуже дурні. Я ще не вирішив, — продовжив Гейб.

— Нам потрібен єдиний безпечний шлях, — провадив Флетчер. — Сьогодні.

— Сьогодні нічого безпечного не буває, хлопче. Є лише менш погані варіанти. І той, що я знаю, відкривається опівночі.

Я повільно підняв голову.

— Опівночі?

— Саме так. Коротке вікно. Одне. Пропустите — чекайте наступної ночі.

Флетчер ледь нахилив голову.

— І скільки ти хочеш?

Гейб усміхнувся без тепла.

— О, я ще не перейшов до ціни.

Не вдаючись у подробиці, ми все ж домовилися з Гейбом. Він ще довго нас випитував про усі подробиці, а Флетчер виляв від відповідей, як міг. Все-таки ми, як і більшість, хто підкидали монетку долі у цій кімнаті, були у позиції прохачів. А Гейб ласо з цього користався.