Розділ 27

Кімната була напівзатемненою. Увійшовши туди, з величезною долонею Вілема на плечах, я помітив присутніх. Гаред, Шехара, док (я не знав його імені, для мене, як і для всіх, він був просто доком) та Слік. Його брата-близнюка Слайда та Флетчера серед присутніх не було.

— Сміливіше.

Гаред розплився у своїй звичній котячій посмішці, вказуючи мені на крісло. Вілем, увійшовши слідом, зачинив двері.

— У нас тут позапланове зібрання, — почала Шехара.

Її очі пускали аж ніяк не приязні бісики.

— Он як. Здається, поза планом тут залишився тільки я.

— Кожен з нас вирішує по-своєму, — продовжив Гаред, — от тільки прикро, коли наші плани йдуть в перекір з чиїмись. Тоді, як би це сказати, наступає конфлікт інтересів.

Я мовчав. Я розумів, до чого він хилить, але волів залишити слова при собі.

Він підвівся з краю столу й повільно обійшов мене, ніби оцінював товар на ринку. Пальці правої руки ковзнули по спинці мого крісла, і я відразу зрозумів: це не випадковий жест. Він ставив крапку в кожному моєму можливому русі ще до того, як я встигав його зробити.

— Ми, власне, хотіли поговорити про твою попередню вилазку, — продовжив він буденно, майже ліниво. — Про ту дрібну невдачу, котра принесла нам усім так багато клопотів.

Слік, що сидів біля стіни, зсутулившись, підняв очі. Шехара не ворухнулася, лише перехрестила руки на грудях. Док стояв біля столу, схиливши голову, ніби його це не стосувалося, але я помітив: він уважно стежив за кожним словом.

— Про які саме клопоти ми говоримо? Усі на місці, усі цілі. Вам буде приємно ще раз почути, як саме я провалився? — я втупився багатозначним поглядом у Шехару.

— Слідкуй за язиком, хлопче, — почувся хриплий голос Вілема.

Повинен сказати, що аж до сьогоднішнього дня наші стосунки з ним складалися якнайкраще. Те, що він не кидав у мою сторону своїх погроз або принижень, вже говорило про певне "шанобливе" ставлення з його сторони. Наприклад, Флетчеру пощастило куди менше, ніж мені. Не було і дня, щоб він не почув коментар відносно кольору свого волосся. Ні, це не через те, що Флетчер був "свіжа кров". Просто такий вже був Вілем. Він любив принижувати інших або дивитися, як принижують когось іншого. Можливо, мої суперечки з Шехарою підняли мене у його уявній шкалі приязні. Тепер же він наче вступився за неї останньою фразою. Це остаточно підтвердило мою гіпотезу.

— Розумієш, коли виробляєш певну репутацію, вона починає працювати за тебе, — продовжив Гаред, — наше останнє замовлення — це якраз і її результат.

— Але... — продовжив я за нього.

Він присів у своє крісло та схрестив пальці обох рук. Голова ледь нахилена. Цього разу, він не посміхався.

— Але останнім часом, усе, що будувалося роками, вмить обвалилося.

— Мені здається, ми це вже проговорили. Там було порожньо. Абсолютно нічого. Пусто!

— Розумієш, — він скривився, — мені все не вкладається в голові, навіщо замовнику кидати нам хибний слід.

Тиша. Я розумів, що кожне необачне слово — це як важкий крок по тонкому льоді.

— А на що саме ми полювали, Гареде?

— Ти мені скажи, — його очі блиснули.

Вони не знали. Я зрозумів це по виразу його обличчя. Він не розповів їм, що саме ми хотіли викрасти. У їхніх думках це все ще була вигадана історія про несертифікований прототип нейролінка. Хоча, судячи з останньої розмови, дока, він був в курсі справ. Він єдиний.

— Той прототип. Ми можемо влаштувати ще один наліт, — запропонував я.

— О, не переймайся так. Замовлення вже втрачено.

— Втрачено?

— Як я нещодавно довідався, замовник отримав те, що замовляв.

— Отримав? — я повільно перевів погляд з Гареда на дока. — Тоді виходить, що хтось із вас злив йому все наперед.

Слік різко випростався. Шехара ледь звузила очі, а Вілем, стоячи біля дверей, переступив з ноги на ногу, наче вже прикидав, кого першого стукнути об стіну.

— Якраз навпаки. Наскільки мені відомо, товар надійшов декілька днів тому. І ні від кого іншого, як від власника Венги. Мені здається, ти знайомий з ним.

— Моє знайомство з ним обмежується тільки знанням його імені.

— Ну, звичайно, — пробурмотав він, — кожен, хто буває у Вензі, чув про Рейна. Але моя здогадка базується на іншому. Розумієш, у нашому світі панує чітка ієрархія, а Рейн стоїть майже на її верхах. Його Венга, це свого роду святиня, але для нього, ми усі це всього-на-всього грязюка на підошві.

— До чого ти ведеш?

— Я веду до того, що він рідко виконує завдання на пряму. Він посередник. Він знає потрібних людей і знаходить потрібних людей.

— Он як, — я дещо криво усміхнувся, — то ця робота була від Рейна. Можливо, щоб врятувати ситуацію, він вирішив виконати роботу самостійно?

— Дані були точні. Наш трофей відстежували довгі місяці. До секунди. Помилки бути не могло. Тож я запитаюся цього разу прямо. Що сталося у тому таксі? Кому належав той голос? Ми усі прекрасно його чули. Він назвав твоє кодове імʼя. Цікаво, звідки він міг його знати?

Ситуація розвивалася не на мою користь. Гаред рідко коли ставив прямі запитання. За той короткий час нашого знайомства, я зрозумів, що він любить заходили здалека. Декілька уточнюючих, але хитрих запитань. І завжди провокативних. Він наче смакував, застаючи жертву зненацька. Тепер же, я розумів, що він дійсно втрачав терпіння.

— Я вже казав, це звичайний перехожий, котрий помилив мене з кимось. А щодо імені... То здається почув, коли Флетчер звертався до мене.

— І як довго велась ваша розмова?

Флетчер, скоріш за все, уже відповів на його запитання. Цього разу, я не мав змоги слухати його відповіді. Лишень я його не бачив уже цілих два дні. І це мене непокоїло.

— Не впевнений. Я тоді був увесь на нервах. Думав, що нас викрили й це хтось з Аетерну.

— Он як, — він звів брову. — За моїми даними, це було чотири хвилини й пʼятнадцять секунд. Як може незнайомець зайняти стільки часу? А що більш дивне, це те, що коли звʼязок відновився, ви були зовсім в іншому місці. Чому ви з ним їхали?