Розділ 25

— Якщо ти не проти, — перебив Келвін, — як саме виглядав той предмет? Той у незнайомця.

— Вас цікавить принцип дії мініреактора?

— Ні, око. Розрізане навпіл око!

Архіваріус покинув свою звичну позу та нахилився усім тілом вперед. Мостик пілота вражав своєю ергономічністю. Усе необхідне для пілотування було на відстані витягнутої руки. Попереду розмістився Арі. Він, як головний пілот, звіряв, чи не відійшли вони від основного курсу. Архіварус розмістився за ним, більше надаючи уваги розповіді, ніж допомозі.

— Око, — продовжив силует Дейна на голографічному екрані, — це було символом мого дому. Того, звідки я походжу. Там, де я народився. У людській подобі.

— Такий символізм притаманний кожній родині?

— Ні. Геральдичні ознакування давно залишилися у минулому. Лишень невеличка зграйка родин залишила собі таку привілегію. Ті, хто вважав, що світ належить до них. Я відносився до такої. Вірніше кажучи, був у такій народжений. Цей знак — це те, що прийняли мої попередники, коли їхній вплив… став достатньо могутнім.

Келвін підвівся. Пройшовся до переднього скла, вдивляючись у нескінченний простір. Він робив так завжди, коли важкі думки насідали на нього. Погляд у вічне. Ось що допомагало.

— Маршрут підкориговано, — сухо відрапортував Арі.

Архіваріус, здається, цього навіть не почув. Арі знав цей стан. Краще його залишити самого зі своїми думками на деякий час.

Перед ними була ще одна десята солярія подорожі. Вони невпинно наближалися до своєї цілі й ця думка, неабияк тішила Арі. Скоро це все закінчиться, і він, скоріш за все, подасть запит на переведення. Ця подорож та знахідка неабияк відбили у нього бажання займатися подібним і далі. Можливо, він проведе трохи часу на рідній планеті. Трохи стабільності замість подорожей на край галактики йому не завадить.

Як завжди, відкинувшись у своєму ліжку, він став передивлятися записи з дата-паду, котрий знайшов раніше. Перенісши відновлену памʼять на свій пристрій, він мав необмежений доступ до усього, що було там.

Звісно, що у Архіваріуса з його модулем витягнення даних на це пішли б лічені секунди, але Арі не збирався ділитися своєю знахідкою. Принаймні поки що. Цей нездоровий інтерес до Дейна аж занадто не подобався йому. Здоровий глузд підказував, що все в порядку, але щось глибоко всередині говорило йому зовсім протилежні речі.

Він передивлявся записані відео. Люди були досить дивними, подумав він. В миті радості й смутку у них в очах проливалася рідина. Тож яка різниця між першим і другим, Арі було важко сказати. А ще це було досить огидно споглядати вперше.

Він дивився на численні спогади. На тих, кого вже немає, тисячі років. На їхні буденні справи. На досить нудний розпорядок дня. На ті нелічні дні, коли усі збиралися разом та розповідали свої історії. Кожен мав що розказати. Кожен щось залишив позаду. Кожен чимось пожертвував.

Найбільше його здивувало те, що ніхто з них не говорив про майбутнє. Кожна історія — це відбиття минулого, того, що вже не повернути. І все ж якимось дивом вони чіплялися за це минуле. За щось, що існуватиме тільки у їхній памʼяті.

Вони сміялися, сперечалися, схилялися над столами, торкалися одне одного плечима, і в цьому строкатому натовпі не було нічого зайвого. Кожен мав свій тембр голосу, свою манеру дивитися в камеру, свою дрібну звичку — хтось постійно поправляв комір, хтось торкався скроні, хтось усміхався лише одним кутиком рота. Арі дивувався тому, як багато в цих створінь було відмінностей і як мало — справжньої однаковості. Кожен з них був особливим. Хоча більшість з них і була подібної статури, дехто вирізнявся кольором шкіри або очей. Особливо йому запамʼятався молодий чоловік. Він був єдиним таким на борту. Його руде волосся різко виділяло його серед інших, так само як і його поведінка. Більш занурений у себе. Мало контактний. Він наче волів бути наодинці зі своїми думками, аніж з кимось з екіпажу.

— Дозволиш?

У дверях з'явилася змарніла фігура Келвіна.

— Я був тут завжди, тож… запрошую, — промовив Арі, непомітно покидаючи сеанс перегляду.

— Слухай, я знаю, як це виглядає, але повір, у Конклаві ми проводимо ще більше часу віч-на-віч зі знахідками.

— Уся ця місія... У мене погані передчуття. Шефе, ви виглядаєте мов сам не свій.

— Арі... — він витримав багатозначну павзу, — ти маєш рацію.

Арі підвівся зі свого ліжка та випростався на весь зріст.

— Шефе... Дайте лиш сигнал...

— О ні! Ні, ні в якому разі! Я тепер сам не впевнений, кого саме ми знайшли!

— Це не наша справа. Ви занадто привʼязалися до цієї знахідки! Я починаю непокоїтися. Та де там! Воно вже давно не дає мені спокою!

— Присядь… Я хочу розповісти тобі одну історію. Але коли ми опинимося по іншу сторону воріт Конклаву, я повинен знати, що ніхто її не почує від тебе. Ніхто! Ти розумієш?

— Шефе... Ваш голос...

— Пообіцяй, що це залишиться між нами!

Арі дещо завагався. Цей розфокусований у Келвіна погляд не давав йому заспокоїтися. Він щось дізнався. Можливо щось, чого не повинен. Він не міг позбутися думки, що Архіваріус провів всю цю довгу дорогу разом з тією знахідкою. Можливо, вона навіть почала на нього впливати.

— Арі!

— Так, шефе... Обіцяю.

Обіцяю, що я зроблю усе, щоб допомогти Вам, навіть проти Вашої волі, — подумав він про себе. Так буде краще.

— Знаєш, Конклав не завжди був моїм домом. Таких, як я, небагато. Коден, Сінтор, Пелагін, Амаран. Я знаю імена своїх побратимів, котрих спіткала така ж сама доля. Насправді ми не прийшли у Конклав з власної волі. Сам Перший Свідок, голова нашого ордену, зробив нам велику честь, забравши нас у свої лави.

— Я це знаю, шефе. Це все за ваші заслуги.

— О, Арі... Прошу тебе, не потрібно. Насправді це була не честь. Це був сухий розрахунок. Ти чув коли-небудь про Відданих?

— Віддані? Це ж та групка фанатиків, котра брала участь у революції!