Розділ 24

Я часто вдивлявся в це нове обличчя. Проходячи крізь ряди бутиків з височезними вікнами, я не міг відірватися від свого зображення. Мені так і хотілося посміхатися при кожній нагоді, вдивляючись у мою нову посмішку. Я навіть перестав шепелявити. Нова гладенька шкіра на місці огидного опіку тепер не змушувала нікого з перехожих кривитися. Особливо тут, у Верхньому Місті, де більшість виглядала, наче злизані картинки з глянцевих журналів. Моя нова зачіска з вирощеним волоссям надавала впевненості. Проте, якщо чесно, мені було незвично від нового відчуття. Це було наче ковток свіжої незабрудненої води. Просто бути частиною натовпу. Мати змогу розчинитися в ньому. Без поглядів. Без відведення очей. Без незрозумілого бурмотіння у свій бік. А чому і ні? Я виглядав як типовий працівник однієї з тих корпорацій, котрі рухали прогрес цього світу вперед. Чорного кольору штани з сорочкою кольору морозного ранку. Чорний піджак підкреслювали окуляри такого ж кольору, а руку обтяжувала невеличка валізка.

—  Дейне, ти на місці? — пролунав голос Вілема у глибоко схованому навушнику.

У відповідь я подумки відправив два короткі удари. Я був на місці. Для мене користуватися мікрофоном було вкрай небажано у цьому секторі. Якщо бодай якась з камер зафіксує підозрілу поведінку, вірніше, якщо всемогутній алгоритм розшифрує в моїх руках, міміці та діях щось нетипове, за мною можуть почати стеження.

— Флетчер на підході?

Один удар у відповідь.

— Його авто вже мало бути біля тебе!

Я вдивлявся у цю неймовірну красу Верхнього Міста. Перше, що впадало в око — це ідеальне планування. Ідеально підібрана ширина дороги та тротуару. Тут не знайдеш навіть шматка каміння під ногами, вже не кажучи про вибоїни чи облізлу фарбу. Усе було неприродно ідеальне.

Сьогодні був день "Х". Оскільки план належав мені, я наполіг на тому, щоб саме я його реалізував. Я стояв у призначений заздалегідь час біля однієї з тих височенних будівель, фасади котрої переливалися усіма кольорами веселки. Я удавав одного з тих жителів Верхнього Міста, котрі занадто багато посміхалися та занадто багато вибачалися. А чому і ні, коли для місцевих краплинка стресу вже вибиває їх з рівноваги. Проте повинен зізнатися, що це оточення дещо пробудило мою памʼять. Я відчував, що належу до цього дивного та розбещеного суспільства.

За рогом, в супроводі інших роботаксі, я помітив автомобіль Флетчера. Він плавно зупинився на спеціально відведеному для цього місці й витягнув свою руду башкенцію з авта.

— Пане Хогінс?

Його посмішка виглядала настільки дурнуватою, що я ледь себе стримав, щоб не пирсунти сміхом привселюдно. Я поважно кивнув головою та сів на заднє крісло, поставивши невеличку валізку собі на коліна. Поки що нам вдавалося грати свої ролі ідеально. Забігаючи наперед, хочу сказати, що уся наша маленька авантюра пройшла б так само ідеально, якби не одна подія.

Як тільки Флетчер поклав ногу на газ, рушачи по наперед заданому маршруту, сталося щось непередбачуване. Імпозантно вдягнута та надзвичайно приваблива особа з перламутровою шкірою та надлюдською грацією підійшла до автомобіля.

— Пане Хогінс, — він розтягнувся у посмішці, — оце так зустріч! Не будете проти компанії? Нам здається, по дорозі.

З цими словами він плюснувся на інше крісло, не зводячи з мене очей.

— Ах, як добре, що ви замовили таксі з людиною. Ненавиджу, коли на місці водія порожньо. У цьому якось... Немає душі чи що, вам так не здається?

— Дейне! Хто це в біса такий? — Вілем лишень розпорошував мої думки.

Я помітив збентежений погляд Флетчера у дзеркалі. Я ледь помітно кивнув йому. Він рушив. Не потрібно подавати виду, що щось сталося.

— Як вам сьогоднішня погода? Думаю, що хмари розігнали запізно. Брак сонця жахливо впливає на мою шкіру.

Ми плавно влилися в обідні потоки машин. Флетчер раз-у-раз нервово споглядав на мене, намагаючись не подавати виду. Я почав усвідомлювати, що цей незнайомець знає про нас значно більше, ніж мав би.

Його голос звучав надто м’яко для випадкової людини. Надто впевнено. Наче він не просто підсів у таксі, а сів саме туди, куди йому й треба було. І це відчуття повільно, мов холодна вода, заповнило мої думки.

— Ви не проти, якщо я трохи відчиню вікно? — спитав він, не чекаючи відповіді, і ковзнув поглядом по моїй валізці. — У Верхньому Місті завжди бракує справжнього повітря. Усе тут надто… очищене.

Флетчер ледь помітно стиснув кермо.

— Пане, маршрут уже внесено, — пробурмотів він. — Нам краще не відхилятися.

Незнайомець усміхнувся ширше, показуючи рівні, майже неприродно білі зуби.

— О, я й не просив відхилятися. Навпаки. Ви їдете саме туди, куди треба.

Мене наче вдарило струмом. Я повільно перевів погляд на нього, намагаючись не видати напруги. Ніхто не мав знати нашого кінцевого пункту. Навіть Флетчер — не весь. Особливо не весь.

— Вибачте, але ми, здається, не знайомі, — сказав я, навмисне буденно.

— Та невже? — він схилив голову. — А я думав, ви впізнаєте мене без підказок.

Він дістав із внутрішньої кишені тонкий сріблястий жетон і поклав його собі на коліно. На мить я побачив викарбуваний знак: стилізоване око, розділене навпіл.

Моє серце на секунду зупинилося. Я знав цей знак! Якісь глибокі зашморги моєї памʼяті розпізнали його і пробудили нові обриси.

Вілем у навушнику видихнув щось нерозбірливе, а тоді вже чітко, з панікою:

— Дейне, це не входило в план. Повторюю: це не вхо...

Його голос почав хрипнути, і вже за мить я не чув нічого, окрім віддалених нерозбірливих слів.

Незнайомець ледь нахилився до мене, і його тінь накрила мої руки. Я почув, як переді мною незграбно почала підійматися металева перегородка, відділяючи мене від Флета.

— Що за? — почулося з водійського сидіння.

Я навіть не встиг відреагувати, як опинився віч-на-віч з цим загадковим гостем.