Розділ 23

— У цьому немає жодного сенсу!

Шехара здавалося, лусне прямо на очах. Її щоки наповнилися неприродним червоним затемненням, а її рухи ставали все різкішими.

— Не впевнений, що більше тебе злить, мій голос чи мої ідеї.

— І те, і інше! — розреготався Вілем, а разом з ним і Слік.

— Гареде! Ти знову на це поведешся? Відкриття щоденника не мало нічого спільного зі зломом!

— Я хочу вислухати усі пропозиції, — абсолютно спокійним тоном відповів Гаред.

— А що якщо... — Флетчер обперся на стіл, з котрого пучками світла сяяла карта-голограма, — ми проведемо диверсію ось тут?

— Це тобі не Нетрі, хлопче, — рявкнув Вілем, — сили безпеки будуть на місці швидше, ніж ти встигнеш зорієнтуватися.

— Тоді як ми збираємося викрасти той нейролінк з броньованого, корпораційного транспорту?

— В цьому і вся суть цього зібрання, — промовив Гаред, — мені потрібно від кожного план. Чітко продуману акцію.

Гаред повільно обвів поглядом присутніх. У кімнаті запала тиша, яку порушувало лише ледь чутне гудіння голографічного проектора. Світло карти підкреслювало глибокі зморшки на обличчі ветерана та лихоманковий блиск в очах молодших членів групи. Він навмисне збрехав про нашу ціль. І я це знав. Найбільше мене непокоїло те, не як реалізувати дану операцію, а як доставити той клятий мініреактор до Рейна.

Вілем першим порушив мовчання. Він випрямився, хруснувши суглобами, і безцеремонно відштовхнув руку Флетчера, щоб збільшити масштаб четвертого сектора.

— Якщо ми хочемо цей вантаж, нам потрібна груба сила, — прохрипів він. — Спрямований електромагнітний імпульс на повороті біля мосту. Електроніка «Аетерни» захлинеться, системи перезавантажуватимуться сорок п’ять секунд. За цей час ми розрізаємо задні двері термічним зарядом і витягуємо контейнер. Це чисто, швидко і по-чоловічому.

— Твій план подіє, якщо вони візьмуть основний маршрут. Окрім нього, у них є з десяток інших. Дуже ризиковано покладатися на те, що вони будуть у сліпій зоні саме тоді, коли нам це потрібно, — Шехара, здається, була задоволена своїм коментарем.

Вона змінила картинку на логістичний хаб, вивівши схеми заправних станцій.

— Нам не треба нападати на транспорт, Вілеме. Ми замінимо ідентифікаційний чіп на паливному заправнику. Машина зупиниться сама через «критичну помилку системи». Коли прибуде ремонтна бригада, це будемо ми. Жодного пострілу, жодної тривоги.

— Крім сканування сітківки ока, яке вони проводять кожні п'ять хвилин, — вставив Слік, підкидаючи в повітрі електронну відмичку. Його сміх кудись зник.

Гаред, який досі мовчав, знову нахилився над картою. Його очі відбивали миготливі неонові вогні віртуальних вулиць.

— Ти впевнена, що зможеш обійти навігацію без підняття тривоги? — голос Гареда, був немов відро холодної води, — бо якщо ти помилишся хоча б на один вузол, ми всі опинимося в камерах «Аетерна» ще до світанку.

— Гареде, ми не знайдемо простого рішення! Ми будемо не на своїй землі. Це багато чого міняє. Нам потрібно більше часу на підготовку. Місяць. Краще два.

— У нас немає двох місяців. Вантаж буде проїжджати приблизно за два тижні. Нам повідомлять точніше за добу до виїзду. Тому план нам потрібен якомога швидше.

— Потрібно перебрати різні варіанти, — Шехара показово опустила руки, — але зрозумій, у Верхньому Місті ми сліпі, камери нам нічого не покажуть, а мережа там трасується майже постійно. Навіть якщо ми зберемо усіх павуків з Нижнього Міста, буде дуже непросто змусити камери перестати нас помічати. Ось чому я пропоную фізичний контакт. Але не настільки фізичний, як у Вілема.

Здоровило тільки пирхнув у відповідь.

— Вона має рацію, — вирвалося у мене.

— Звісно що я маю рацію!

— Але не у всьому, — я швидко поправився.

Я почув як Вілем, а услід за ним Слік розреготалися.

— А він починає мені подобатися!

— Наша обгорівша знайда знову має псевдо план, — відгризнулася Шехара.

— І я хочу його вислухати в тиші! — підвів очі Гаред.

Йому не потрібно було повторювати двічі. Він наче поглядом наказав мені продовжувати.

— Оскільки висхідна точка знаходиться з підземних сховищ "Аетерна" і веде до аж до "Кʼюкан Індастріс", проїжджаючи купу житлових секторів, ми з легкістю зможемо її супроводжувати.

— Як саме?

— Нам потрібно всього-на-всього роздобути автоматичне таксі з ліцензією Верхнього Міста.

— Допустимо, — махнув рукою Гаред, — що це нам дає?

— У мене є одна ідея як витягнути той прототип без безпосереднього втручання. Але нам потрібно бути максимально близько до цілі. Постійно. От для чого нам таксі. Ми будемо просто їх супроводжувати.

— Як саме ти збираєшся витягнути прототип? Цього разу ми не можемо просто так тобі довіритися. На кону наше майбутнє.

— Гареде, навіть не марнуй часу на ...

Він підняв руку, вказівним пальцем догори.

— Продовжуй, — кивнув він мені.

— Це щось на кшталт віддаленої реплікації… Розчеплення предмета на атоми в одному місці й повна синхронізація в іншому.

Я наче відчув ту тишу. Вона розтягнулася по кімнаті, наче повітря морозним ранком по вулицях Нижнього Міста. Дехто невпевнено переглядався між собою. Обличчя Гареда, як завжди у подібних ситуаціях, було максимально позбавлене емоцій. Тільки Шехара спалахнула неприборканим вогнем.

— Гареде! Це не вміщується ні у які рамки! Я не маю наміру вислуховувати ці нісенітниці й надалі!

— Дейне, вона права. Нам потрібні реальні рішення.

— Не розумію, в чому проблема, — я знизав плечима.

— Твоє рішення звучить як... — я почув голос Флета, — родом з фантастики.

Після цього я почув ледь внятне "мугикання" серед присутніх.

— Можу вас запевнити, що ще сто років тому наш теперішній світ би здавався фантастикою. Щелепа та кібернетичне передпліччя Вілема, це роки кропіткої роботи над імплантами. ГЕН-24, те, що вживає Шехара для підтримки мозкової активності, прийнятної для павука її рівня, це також було фантастикою ще десять років тому.