Розділ 22

Венга сяяла тисячами відтінків неону. Не тільки ззовні, але й всередині. Яскраві барви витанцьовували по високих, склоподібних стінах. Для непристосованого ока цей контраст з рештою Нижнього Міста здавався дещо блюзнірським.

Гаред, як і решта Срібної Зграї, розкинулася за одним розлогим столом. Вілем скалив зуби до когось з іншої банди за сусіднім столом. Шехара, у звичній їй манері, потягувала дрінк незрозумілого кольору та витала у своїх думках. Один за одним, на широких шкіряних кріслах розмістилися близнюки Слік та Слайд. Я ж сидів біля Флетчера і мовчки втупився у свій келих.

— А потім Вілем показав йому щелепу, а той наче застиг на місці. А потім хлап! І він уже лежить. Памʼятаєш, так?

— Щось було таке. Можливо.

Слік був явно в захваті від Вілема і завжди, коли Вілем не розповідав сам про свої пригоди, то міг розраховувати на свого молодшого компаньйона. Молодший на 15 хвилин Слайд, був його повною протилежністю. Спокійний та врівноважений, він більше цікавився кіберпростором та усім, що з ним повʼязано. А понад усе на світі хотів стати павуком, щось на кшталт Шехари. А відколи у неї зʼявився конкурент у моєму вигляді, то він також не нехтував моєю компанією.

— Завтра усіх чекаю в лабораторії у дока. Маємо нову справу, — почав зненацька Гаред, перегукуючи музику.

Гаред замовк, дозволяючи цій фразі важким каменем піти на дно нашої компанії. Музика у Вензі на мить здалася занадто гучною, майже болючою. Вілем перестав скалити зуби й повільно розтиснув кулаки. Слік, який щойно фонтанував емоціями, миттєво згас, наче йому вимкнули живлення.

— Док сказав, що замовлення прийшло через «чисті» канали, — продовжив Гаред, притишивши голос так, що нам довелося нахилитися до центру столу. — Клієнт згори. Дуже високо згори.

Шехара вперше за вечір відірвала погляд від свого напою. Її очі, модифіковані для роботи з масивами даних, на мить спалахнули холодним блакитним світлом.

— Верхнє Місто? — перепитав Слайд, і в його голосі страх перемішався з фанатичним блиском. — Гаред, у нас навіть сигнатури не прописані під їхні порти. Ми для їхніх систем безпеки як таргани на стерильній кухні.

— Саме тому нам потрібні обидва павуки, — Гаред глянув спочатку на Шехару, а потім затримав погляд на мені. — Це не просто наліт. Це хірургічне втручання в інфополе корпоративного сектору. Контракт передбачає викрадення прототипу нейролінка, який ще навіть не пройшов сертифікацію.

Я відчув, як по спині пробіг холодок. Верхнє Місто. Після всього, що сталося зі мною. Після всього, що я пережив, тепер немов сама доля виштовхує мене у правильному напрямку.

— Ха! — Шехара видала гортаний сміх, — Верхнє Місто — це не місце для цього салаги. Гареде, навіть не змушуй мене працювати з ним.

У відповідь Гаред лишень мовчки розтягнувся у своїй котячій посмішці.

— Думаєш, що за шаром вічного смогу правила такі самі, як тут? Там тебе не просто вбивають — тебе стирають. З баз даних, з пам'яті, з історії.

— Дякую за турботу, — випалив я, — але, здається, я вже довів, що можу постояти за себе.

— В тому-то й справа, — втрутився Гаред, — цього разу ми не будемо занурюватися у кіберпростір. Цього разу завдання у реальному світі з реальними людьми. Тому мені потрібна уся Зграя в зборі. Тому завтра о 10-й ранку чекаю на усіх у дока в лабораторії.

Я знову подивився у свій келих. У відблисках рожевого неону моє власне відображення здавалося чужим. Слайд підсунувся ближче до Шехари, певно, хотів розпитати про архітектуру серверів Верхнього Міста, але вона лише похитала головою.

Ми всі знали: контракти «згори» рідко закінчуються простою виплатою. Зазвичай вони закінчуються великим вибухом або великим зникненням. Я задумався всього на момент. Це знову був мій шанс. З тією інформацією, що я добув від павука, я зрозумів, що усі свої відповіді я знайду у Верхньому Місті.

— Відчуваю, що Гаред знову покладає на тебе надії, — підсунувся до мене Флетчер.

— Сам не знаю, звідки така честь.

— Завтра дізнаємося… Уже краще, ніж розвозити їжу та вибивати кредити з боржників.

— Хто зна, що це за контракт. Не терпиться розпрощатися з новою командою?

— Власне… Відносно команди. Я ніяк не можу знайти слідів Адема та Джорі.

— Ти бачив усе те, що і я.

— Я маю на увазі, що саме з ними сталося? Що ти на них використав? Вони житимуть після того? — він перейшов майже на шепіт.

Насправді Флетчер сам пройшов сильну трансформацію. Я не був впевнений, чи він аж настільки вжився в роль, чи він насправді пробачив мені, але все-таки деяка частина моєї сутності була налаштована на нього трохи ворожо. Так само як і інша, була наставлена приязно. Думаю, у нього були такі самі відчуття. Попри те, як то кажуть, на людях, ми повинні були грати ледь не найкращих друзів. Поки що нам це вдавалося.

— Теоретично вони повинні бути живі, — відповів я сухо.

— А практично?

— Хто зна... Забагато чинників. Не можу відповісти напевно. Думаєш, Гаред і їх прийме?

— Думаю, що спочатку потрібно дізнатися, що з ними сталося. А для Гареда вони будуть польовими найманцями… Швидка дорога в могилу.

— Тобто щасливого возз'єднання ти не плануєш?

— Поки що... Поки що... Взагалі то… Я хотів подякувати.

— За те, що позбавив тебе твоєї команди?

— За те, що врятував мене. Я справді вдячний. Не знаю, яким чином ти це усе провернув. Я хоча б зараз при своєму розумі, в реальному світі, попиваю реальне віскі у Вензі. Тільки це не означає, що я забув, що ти зробив з Адемом та Джорі.

— Думаю, що зрештою вони мене зрозуміють. Я просто намагався відібрати своє.

Коли вечір закінчився, я залишився сидіти майже до закриття. У мене ще була незавершена справа. Ті знання, котрі я купив сьогодні, привідкрили мені ще одну завісу. Тож тепер, я чітко знав, що маю робити. Коли до нашого столика, заставленого порожніми шклянками та пляшками, підійшла Мегі, щоб навести лад, я ледь помітно поклав свою долонь їй на руку.