Розділ 21

Я дивився на обшарпану будівлю з легким присмаком відрази. Вхід, як завжди, привітав знайомим затхлим запахом. Увійшовши, я відчув, як Флетчер кладе мені руку на плече.

— Це і є те нора, про яку розповідав Вілем?

— Вона сама.

— Ну що ж. Тоді робимо роботу і їдемо далі.

Ми піднесли разом досить важкий пакунок. У голові все було відлуння не так давніх спогадів.

— Хто ж тут так заклав проходи? — вилаявся Флетчер.

У відповідь я хотів тільки знизати плечима, але тягар здорового пакунка не дозволив мені цього зробити. Це дивне відчуття. Люди називали це дежавю — враження, що ти вже бачив цю ситуацію. Проте, я дійсно памʼятав її. Вірніше, слухав. Тільки того разу на моєму місці був Вілем та Слік, а я ховався поверхом вище, боячись видати бодай якийсь звук.

— Нам сюди, — скерував я.

Флетчер на момент подивився на мене підозрілим поглядом.

— Вже тут бував?

— Чув від Вілема.

— Ага.

Коли ми нарешті протиснулися у потрібну кімнату, Флетчер дещо спохмурнів. Він дивився на це створіння поглядом, повним відрази, так само, як і Вілем до нього. Він нічого не говорив. Просто мовчки почав діставати ланч-бокси з ящика, та складати їх до шафи.

— Що, сподобався? — дорікнув мені Флетчер, поки я вдивлявся у свого давнього сусіда.

— Ага, тебе нагадує, — кинув я у відповідь.

Він на мить зупинився.

— Це могли бути ми з тобою. Не одразу, звісно. Але в кінцевому підсумку було б дуже схоже.

— Дуже схоже, — повторив я слова і заходився йому допомагати.

Істота навіть не помітила нашої присутності. Переносячи ланч-бокси, я мимоволі позирав на отвір у стелі. Десь там знаходився мій перший дім. Перший після мого нового життя.

Я лиш тепер усвідомив, що був аж надто обережний. Мій давній сусід не реагував на нашу присутність від слова взагалі. Він розкинувся на своєму смердючому троні й лишень час від часу шевелив пальцями, міняючи своє положення у кіберпросторі. Неймовірний рівень зосередження. На жаль, він дається занадто високою ціною.

— Ну що, тут закінчили, — промовив Флет, — давай звідси забиратися до наступного місця.

— Не маю нічого проти.

Минуло два місяці, відколи нас прийняли до Срібної Зграї. Ми стали повноправними членами, а відтак ніхто не збирався нас утримувати просто так. Ми дістали ті місця, котрі Вілем ненавидів найбільше. Я в цьому і не сумнівався. Роботу повинні виконувати усі, навіть таку, як ця.

Гаред таки дотримав слова, коли я виконав свою частину угоди. На це пішло у мене декілька тижнів. Ключ, котрий я віднайшов, ідеально підійшов до щоденника. Здається, з усіх присутніх тільки Гаред і я зразів тому, що я впорався із завданням. Все-таки він вдало відбив інвестицію. Шехара тільки у звичній їй манері скривила ротом і подалася геть. Після того я рідко її бачив, а коли ми мали змогу перетнутися, вона не втрачала нагоди обізвати мене "шарлатаном" та висловити свою думку про те, що я аж ніякий не павук, а тільки ним прикидаюся. І що, Гаред рано чи пізно розкусить мене.Що ж... В дечому вона таки мала рацію.

А щодо ключа... Тут змушений дещо пояснити. Насправді ключ — це тільки назва. Він не є фізичним обʼєктом у прямому розумінні цього слова. Ключ — це функція. Функція, шматок коду, котрий можна сховати де завгодно, а ховати його у віртуальному світі, щоб потім використати у реальному, була до біса добра ідея. І поспішу повторитися, що вона також була моєю.

Щодо Вілема і дока, то вони певною мірою до мене звикли. Я більше не помічав у Вілема тієї неприхованої відрази. Або він навчився її добре приховувати, або все-таки звик до мене. Іншого пояснення в мене не було. Док, котрий і так з самого початку прихильно до мене ставився, завжди був радий мене бачити. Я часто допомагав йому у його лабораторії. Оскільки мене більше не допускали до кіберпростору у рамах так званого "стерильного періоду" після виведення даних, себто викрадення ключа, я у перервах між обовʼязками тільки й робив, що допомагав йому. Він, здається, був цьому тільки радий, час від часу захопливо спостерігаючи за моїми розрахунками та рішеннями. Скажу відверто, він захоплювався мною та моїми вміннями вирішувати проблеми.

— На сьогодні здається все, — промовив Флетчер, паркуючи автомобіль біля високої будівлі. Однієї з тих, що здавалися пристойними ззовні, — Будеш сьогодні у Вензі?

— Ще не знаю, — відповів я, відкриваючи двері.

— Я б на твоєму місці задумався, — Флетчер обперся руками об верхівʼя автомобіля. — Гаред почав помічати, що ти уникаєш цих зустрічей.

— Не подобаються їхні обличчя.

— Ха, — Флетчер зацінив жарт, — ти ж знаєш, вони вже не такі й погані.

— О, то ти вже настільки влився у новий колектив, що знаєш, які вони є?

— Хмммм, дай згадаю... А у мене був вибір?

Я нічого не відповів, а тільки відійшов від автомобіля та витягнув руку догори на знак прощання.

— Постараюся встигнути, — кинув я і зник за поворотом.

Якраз сьогодні у мене не було часу на їхні зібрання. Ні, не те щоб мені нудно було слухати, як Вілем розтрощив ще один череп. Просто сьогодні у мене була зустріч з деким. А оскільки Флетчер цього не знав, мені ніяк не можна було запізнюватися.

Річ у тім, що я мав змогу заглянути в той щоденник. Перед тим як його відкрити, я сам, того не відаючи, якимось чином поглинув його частину у якісь глибокі западини свого мозку. Тепер я знав вміст. Я знав, що саме намагалася приховати корпорація "Аетерн" у цьому щоденнику. Я дізнався її підлі секрети перед тим, як про них дізнався навіть Гаред.

По правді кажучи, мені було на це все начхати. На ті корпораційні таємниці та їхні внутрішні чвари. Я не сильно переймався тим своїм новим знанням. Хоча і вирішив, що, можливо, воно стане мені в пригоді.

Однак поміж тисячі байтів інформації я віднайшов щось, що не давало мені спокою. Це було моє імʼя. Точніше, сказано те імʼя, яким нагородив мене на допиті Флетчер. Воно настільки привʼязалося до мене, що і сам мимоволі почав себе так називати. Смішно, правда ж? Почав себе називати власним імʼям.