Розділ 20

— Виходить, тобі потрібно було викрасти ключ у самого себе?

Келвін сидів, розкинувшись на своєму широкому та зручному кріслі. Біля нього, на місці пілота, розмістився Арі, налаштовуючи маршрут.

— Не зовсім, — відповіла фігура Дейна, — тоді, я цього не усвідомлював. Проте невеликі проблиски памʼяті вказували саме на це місце.

— Як саме працював той кіберпростір? Це була цифрова копія вашого світу?

— Не зовсім. Це почалося як звичайна симуляція, гра, котру вважали не більше як розрадою для бідних.

— Для бідних?

— Де ще люди зможуть відчути те, що відчували у симуляції? Де ще вони пізнають смак простої, людської втіхи? Де ще вони підлаштують цей жорстокий світ під себе? На зовні вони ніхто, а всередині... Вони можуть стати ким завгодно.

— Все одно не розумію, — втрутився Арі, — яким чином ваша влада і суспільство дозволили цьому статися?

— Найгірші з нас, котрі довгий час вважалися найкращими, зробили все можливе, щоб дізнатися найпотаємніші закутки людської природи. Вони змогли. Вони це використали. Вони загнали більшість людства у добровільне рабство. Не було спротиву.

— І що ж це таке, що дозволило приборкати могутню людську імперію? — поцікавився Келвін.

— Людина — це раб своїх бажань. Все, що нам потрібно — це необмежений доступ до здійснення бажань…

На мить запанувала тиша, котру ніхто не наважувався порушити. Це одкровення, здається, пронеслося ехом по свідомості Келвіна та Арі.

— Тобто, ті, хто зробив це з вами... З цілою цивілізацією... Не задумувалися про наслідки?

— Влада має тенденцію розбещувати, а абсолютна влада розбещує абсолютно.

Келвін дещо звів оком. Він сягнув до свого модуля глибокої памʼяті. Його зіниці ледь помітно закотилися.

— Джон Емеріх Едвард Актон, або просто лорд Актон, — видав він.

— Це було сказано за 200 років до мого народження. Пройшло чимало часу, а людська натура залишилася незмінною. Ті, хто вище в харчовому ланцюгу, не переймаються тими, хто стоїть під ними.

Арі вже закінчив налаштовувати координати, і зореліт почав готуватися до старту. Він оголосив, що коли вони відірвуться від сили тяжіння планети, зореліт перейде на автопілот і вони зможуть провести більшість подорожі у своїх каютах. Подорож обіцяла бути довгою. Вірніше, достатньо довгою для розмов. Це неабияк тішило Келвіна. По прибутті на місце, йому скоріш за все доведеться попрощатися з його новим компаньйоном. Конклав, скоріш за все, не допустить нікого до знахідки й надійно поховає будь-яке знання про це. Більше того, Келвін переймався за власну памʼять. Далеко не кожен Архіваріус знає, які таємниці та технології Конклав ховає у своїх глибоких архівах. Слухаючи історію Дейна, він аж ніяк не хотів жити у невіданні останньої половини солярія. Він хотів, щоб його знання, залишилися при ньому.

Відколи Дейн, опинився з ними на борту, Келвін та Арі зустрічалися рідко. Їхні розмови звелися до мінімуму, більше з примусу рутинних рапортів, ніж від бажання. Ця знахідка неабияк віддалила одне від одного. Вони рідко перетинатилися, навіть під час обіду чи вечері. Кожен обирав для цього різний час. Арі не покидав своєї кімнати, занурившись у пристрій, котрий він знайшов на кораблі. Спершу він не подавав ознаки життя. Йому довелося прикласти чимало зусиль та часу, щоб його "воскресити". Благо, що останнього він мав вдосталь. Цей пристрій, виявився нічим іншим, як звичайним дата-падом, котрий мали усі члени екіпажу. Там було усе, від технічних даних про стан корабля, до звичайних відеозаписів, котрими члени екіпажу ділилися зі своїми покинутими на завжди кровними на Землі. Перший раз, за усю карʼєру, він свідомо насмілився ослухатися протоколу і не сповістив Архіваріуса про своє відкриття. Натомість, він взявся самостійно вивчати усе, що було на дата-паді.

Келвін вдивлявся на безмежний та порожній простір зі свого ілюмінатора. Далекі цятки чужих світил, здавалися оманливо привабливими. Деякі з них уже мертві, — промайнуло у нього в голові. Все що я бачу, це лишень частинки світла, котрі встигли долинути до мене. Ось воно. Справжній погляд у минуле. Ось те минуле, за яким ми увесь цей час полюємо. Далеке, незриме, пройдешнє. Цікаво, чи є серед них і їхнє світило? Те, котре подарувало життя планеті Земля?

— Келвіне, яким чином ваш вид досяг таких вершин без штучного розуму?

Голос Дейна, котрий перебрався до кімнати Архіваріуса, витягнув його з роздумів.

— Що ти маєш на увазі?

— За увесь час перебування на кораблі я не помітив жодної згадки до подібних мені. У жодній з систем зорельота.

— Насправді, це не має значення. Багато цивілізацій проходять цей етап. Штучний розум, котрий забирає у певного виду те, що винесло його на п'єдестал еволюції. Те, що возвеличило його над усіма іншими видами планети — раціональне мислення.

— Як ви це подолали?

— Якщо коротко — то ніяк.

Келвін відійшов від ілюмінатора та шубовснувся у своє робоче крісло. Дейн не посмів порушити тишу, чемно чекаючи на відповідь.

— Ми обрали інший шлях. Ми обрали злиття замість ворожнечі.

— Отже, злиття…

— Це було необхідною мірою. Ми не дуже відрізняємося від вас. Меншість обирає долю більшості. От тільки від нас залишилася меншість… Новий світ. Новий початок. Нові ми. Наша цивілізація збудована на попелищі. На попелищі тих, хто її зруйнував.

— Хто був причиною конфлікту?

— Не було ніякого конфлікту. В усьому винні ми самі. Замість того щоб достосуватися, ми намагалися підкорити усе, що нас оточувало. Навіть нас самих. Ми росли, як і наші апетити, а наше невігластво сягало невидимих вершин... Ми спробували підкорити собі те, що дає життя усьому. Наше Сонце.

— Вірніше, енергію Сонця?

— Ми підіймалися надто швидко... Занадто швидко навіть для нас. Для реалізації наших планів ми вирішили звести щит, котрий безперешкодно уловлював би енергію Сонця і переправляв би його нижче, до нас. Спочатку ми процвітали... Спочатку все здавалося, наче ми подолали голод та бідність. Кожен жив в достатку, кожен мав право на достаток, як і кожен мав право хотіти більше. Одного дня щит не витримав. Ми отримували набагато більше, ніж здатні використати... І тоді те, що було порятунком, стало нашою погибеллю. Пізніше було багато дискусій, чи це була помилка в проєктуванні, чи чиясь намірена диверсія, але наслідком стало те, що настали довгі роки повної темряви. Наш щит закрив від нас наше Сонце. Ми народжувалися і вмирали при штучному світлі, штучних світил. Наші тіла більше не отримували того благодійного світла, котре породило життя на нашій планеті. Нас ставало все менше, як і волі до життя у наступних поколінь. Щоб вижити, нам довелося вживляти у себе метал. Розумний метал, котрий би дбав про наше тіло. Так і сталося злиття. Ми залишилися володарями власного розуму, тільки вже були не самі. Від самого народження ми змушені жити з кимось іншим…