Розділ 18

Моє тіло було прикуте до сидіння. Я чекав, аж поки вірт-шолом не закінчить ініціалізацію. Вже мить після того мої очі засліпило блискуче сяйво, настільки сильне, що я боявся розплющити їх.

— Упс, — винувато промовив док, — цього не було в планах. Спробуй тепер.

Я недовірливо скорився. Хоча я був все ще засліплений, переді мною розкинувся новий світ, зітканий з погано прописаною геометрією фігур. Вони хаотично витали у повітрі, створюючи незрозумілу симфонію хаосу.

— Твоя температура тіла дещо буде підвищена перші години сеансу — це нормально. Вірніше кажучи, нормально для цієї моделі.

Ця частинка світу була моєю. Я повинен був зосередитися. Все, що я бачив перед собою, було виразом моєї фантазії. Все, що я міг побачити перед собою, так само залежало тільки від мене. А ще від потужності обладнання, котре вдихало життя у цей цифровий світ.

— Спершу тобі потрібно освоїтися, — почувся голос дока, — а потім я закину тебе у мережу. Хоча ти  так повинен це знати, чи не так?

Остання фраза прозвучала дещо вʼїдливо. Хоча док і був налаштований дещо приязніше за інших, він, здається, також не покидав надії на мій провал. Це була якась та частина людського єства, котра не дозволяла іншим тішитися за чужі успіхи. Особливо якщо це стосується цього хтось, виривається за умовно встановлені рамки бідності та безнадійності. Сіре життя породжує сірі думки.

— Спробуй спочатку тут освоїтися. Впорядкуй цей світ, а потім, можливо, я дозволю тобі вийти у мережу.

Я простягнув руку. Штучне сонце випускало свої штучні промені. Вони проходили крізь мої розкладені пальці, падаючи на таку ж штучну сітківку ока. Тінь тут була дивною. Вона спадала, наче із запізненням, з тих літаючих фігур. Вони кружляли по ідеальній траєкторії, імітуючи порухи вихору. Потрібно було брати справу у свої руки.

Памʼять — дивна штука. Я почувався тут майже як вдома. Йдеться про саме відчуття. Річ у тім, що кіберпростір складається з мільйонів рядків програмного коду. В ту саму секунду, коли я був у локальній симуляції, справжня мережа кіберпростору, побідно до нашого всесвіту, невпинно розширювалася сама по собі. Ви можете запитати, де вона знаходиться? Хто про неї дбає? Яким чином вона підтримується? Відповідь насправді була досить простою.  Кіберпростір існував та підтримувався усіма доступними пристроями у світі. Від новітніх смарт-годинників, кишенькових компʼютерів до величезних дата-центрів, розміром у цілі міста. Іншим словом, усе, що під'єднувалося до мережі, ставало одночасно її донором.

Дехто казав, що кіберопростір — це пісочниця для світових корпорацій. Це була правдою лише частково. Навіть найпотужніші компʼютери не могли слідкувати за усім, що відбувається в тому віртуальному світі. І цим, звісно, користувалися такі, як я. Вірніше, новий я. Той я, котрим я ще збирався стати.

Я зосередився. Мої думки, мабуть, вперше за довгий час, зійшлися воєдино. Той, хто контролює себе та свої думки, контролює кіберпростір. Вміння зосереджуватися, як виявилося, — це ціла наука. У цьому цифровому світі, де поняття між вигадкою та реальністю було досить розмите, вміння тримати свою ціль було чимось на грані фантастики. Вони називали це хворобою уваги.

Отже, я зосередився. Це приємне поколювання у черепі, наче сотні мурах відбили свій ритмічний марш. Одним швидким порухом зіниці я перетворив хаос на порядок. Ті піксельні фігури перестали кружляти і слухняно опустилися на пласку землю.

— Непогано на початок, — почувся голос дока, — а тепер спробуй ось це.

Док, скоріше за все, перевіряв мене. Маючи мій скан мозку, він наче робив остаточний тест, щоб переконатися, що я таки чогось вартий. Він дав мені ще декілька завдань, і, здається, остаточно був у мені переконаний.

— Непогано! Дуже непогано! Ну що, готовий до виходу у світ?

— Поїхали!

Цей недовговічний піксельний світ почав рушитися, а на його зміну прийшов інший. Усе навколо почало матеріалізуватися, набуваючи більш-менш правдивої подоби. Я опинився в самому центрі величезного міста. У реальному світі я одразу відчув, як шолом почав дещо нагріватися. Навантаження та кількість даних, потрібних для "вимальовки", себто рендеру, почали невпинно збільшуватися.

Я був наче заручником серед височезних хмарочосів. Їхні широчезні вікна, ідеально відбивали спадаючі сонячні промені. Я подивився догори. За високими шпилями майже не було видно неба. Повз мене почали метушитися прохожі. Запрограмовані істоти, що повинні вдавати людей, тим самим відтворюючи атмосферу наповнення мегаполісу.

Я зосередився. Певна частина моєї памʼяті була мені доступна, і я чітко знав, куди прямувати. Вже за мить, силою думки я перемістився до наступної локації. Десь далеко, я почув відлуння голосу дока.

— Не так швидко, друже! Ти спалиш цей шолом і свій мозок!

Мережа відреагувала дещо із запізненням. Док мав рацію. Шолом, це насправді застарілий, але порівняно дешевий варіант виходу до кіберпростору. На цьому обладнанні я маю бути дещо обачнішим. Це було щось інше. Я звик до чогось іншого. Скоріш за все, той нейроінтерфейс, про який згадував док у розмові з Гаредом, був моїм провідником у цей вимір. От тільки тепер він був щільно прикритий обгорілою шкірою у мене за лівим вухом.

Будучи у цьому спільному для мільйонів таких самих як я цифрових людей світі, я вже грав за чужими правилами. Цей світ максимально намагався наслідувати наш, реальний, з усіма йогор законами фізики та іншими речами. Хоча дехто, хто знав як це працює зсередини, міг з легкістю їх обходити.

Навіть попри те, що я був змушений зменшити швидкість, я досяг цілі досить швидко. Я знову зосередився. Мої цифрові ноги відірвалися від землі й вже за мить, я оглядав звисока величезну за розмірами будівлю.

— Ого! То ти й так вмієш?

Док був явно здивований побачити, як я парую у повітрі. Як я вже згадував, наші цифрові аватари — відбитки нашого розуму. Хто контролює думки, контролює кіберпростір.