Розділ 17

Шехара працювала мовчки. Її обличчя було максимально зосередженим, а рухи відточені до досконалості. На її чорнявих, як смола, очах проносилося відображення сотні рядків коду. Вони бездушно спадали у безодню на невеличному дисплеї-проекції. Така ж проєкція, тільки клавіатури, була під її смуглявими руками. А винуватцем усього цього слугувала невеличка пластина посередині. Я десь вже бачив такий компʼютер. Тільки я, скоріш за все, не здивую вас, не памʼятав, де.

— Це все не має сенсу, — вона схилилася, обперши чоло об руки.

Її подих прискорився. Я помітив, як шкіра на кісточках її кулаків натягується. Одним швидким порухом руки вона провела столом. Тепер проєкції опинилися на землі разом з іншими предметами.

— Та-а-ак, моя школа, — прохрипів Вілем у своїй похмурій посмішці.

Металічна частина його щелепи не давала змогу посміхатися природно. Оскільки посміхався він рідко, це дійсно виглядало похмуро.

Вона не відповіла, а тільки різко розвернулася та, не дивлячись нікому в очі, вийшла з кімнати.

— Вона місяць провела за цим алгоритмом, — промовив док, підіймаючи компʼютер, — а він навіть не пробив зовнішню кригу.

— І не пробʼє, — втрутився я.

Присутні дещо спохватилися.

— Як для наволочі з нетрів ти дуже балакучий, — видав Вілем.

— Якщо ви не помічаєте очевидних речей, то справа не в мені.

— Шехара одна з найкращих, знаєш, — промямлив док, — Гареду пощастило, що він її має.

У відповідь я тільки знизав плечима. Річ у тім, що мені не дозволяли брати участь у самому процесі злому. Поки що. Оскільки я запросив доступ до кіберпростору, док, підготовлював мені шолом. Спеціальний шолом. Шехара, почувши, що її роботу буде робити хтось інший, явно була не в захваті. Вона цього не приховувала. А з іншої сторони, вона просто мене ігнорувала. Я був для неї пустим місцем, на яке її величність навіть не звертала уваги. Кожен мій коментар розчинявся у кімнаті. Кожне моє зауваження викликало тільки прицмокування губами. Кожне моє питання так і залишалося висіти в повітрі. Проте я в деякому сенсі розумів її. Якщо ця вискочка з нетрів, себто я, впораюся там, де провалилася вона, це буде неабиякий удар по її репутації. А репутація для павуків — це все. Хоча вона в це не вірила. Як і не вірив ніхто з них.

— Скажу тобі прямо, хлопче. Ти мені не подобаєшся. І це не через твоє обличчя. Хоча кого я бляха обманюю!? Коли я дивлюся на тебе, мені одразу хочеться блювати. Як тільки твій шолом буде готовий і ти обісрешся, зламуючи цю штукенцію, я буду там. Я буду там не для того, щоб підтерти твій зад, а щоб витрясти решту твоїх зубів та вишвирнути тебе звідси.

— Це досить… непрактично, — я звів плечима.

— Що ти бляха сказав? — він нахилився.

— Що це непрактично. Якщо я провалю завдання, практичніше буде використати мене для добування Ефіру або для чогось іншого. Позбуватися викупленого боргу буде нерозумно.

Я почув, як металева частина його щелепи видала скрип. Він підвівся, розминаючи пальці та кисті, а потім круговими обертами й праве передпліччя.

— Панове! — втрутився док. — Тут не місце для сутички! На сьогодні вистачить!

Це означало, що я проведу залишки дня у своїй камері. На мене там, як завжди, чекав Флет. Від нашого допиту минуло менше тижня — він так і обмовився зі мною бодай словом.

Того дня, коли нас допитували, нас повернули до камери разом. Тоді він тільки мовчки вдивлявся в мене, наче не вірячи власним очам. Він підсунувся ближче до мене, боячись, що його можуть почути. Непотрібний рух, насправді. Якщо тут і були мікрофони, то їхня потужність була посилена в сотні разів, так, щоб чути найтихіший шепіт.

— Ти не усвідомлюєш, з ким саме ти затіяв цю гру. Вони не з тих людей, що відпустять тебе. Рано чи пізно, вони дізнаються правду і тоді...

— І тоді ти отримаєш те саме, що і я, — перебив я його.

Його обличчя спохмурніло. Він, здається, так і не міг зрозуміти, яким чином я спромігся повторити в точності до слова надуману ним історію перед усіма. А ще й зіграти так переконливо.

— Тобі просто потрібно було мовчати...

— А тобі потрібно навчитися терпіння і довіряти іншим. Якщо я не впораюся, ми обидва приречені. Якщо я зламаю той щоденник, це наш квиток звідси. Усе просто. Наш. Не тільки мій.

Я не почув відповіді. Вірніше, це було незрозуміле бурмотіння, коли він віддалявся у свій кут. Я дещо міг зрозуміти його відчуття. Він, скоріш за все, вже змирився зі своєю долею. Прокрутив щонайменше десятки разів цю ситуацію у себе в голові. Він досконало знав, куди потрапив і що на нас чекає. Але цей мій останній вибрик... Збив його з пантелику. Тепер його майбутнє було знову під знаком питання. Невідоме. Далеке. Залежне від якогось обірванця, з котрим ще ворогував декілька тижнів тому. Так, як і кожна людина, він боявся незвіданого. Навіть попри те, що він боровся за виживання на вулицях Нижнього Міста ледь не кожного дня, там, принаймні, світ був зрозумілим для нього. Тепер же, знову невідомість. Я знову подарував йому крихту надії. І це було нестерпно. Знову мати надію...

Флетчер не міг повірити, що я врятував його шкуру. Принаймні тимчасово. Я домовився з Гаредом, що він візьме нас під своє крило, якщо я впораюся із завданням. Стати членом Срібної Зграї... Зрозуміла річ, що Вілем просто пирснув сміхом мені прямо в обличчя. Він сказав, що таким обірванцям як я, навіть думати про це заборонено. Проте Гаред, тільки мовчки кивнув головою. Він нічого не відповів. І це давало певну надію, хоча я розумів, що він бажає бути відкритий до вибору. Сказавши мені так, тут і зараз, він був би до цього привʼязаний. Залишивши мене тільки з кивком голови, він мав місце до маневру. Правду кажучи я не зрозумів цього одразу. Розуміння до мене прийшло набагато пізніше, коли я сам став кимось, на зразок Гареда.

Проте, переді мною ще було одне з найважчих завдань у сучасній криптографії та кібербезпеці — зламати корпораційний щоденник. Правду кажучи... його неможливо зламати, але про все це згодом. У мені визрів план. План котрий був настільки шалений, наскільки уся ця ситуація.