Розділ 16

Я миттю зосередився на Флетчері. Як я вже казав, мені потрібен звук, щоб "зачепитися" за когось конкретного. Флетчер мені в цьому допоміг. Він видав пронизливий стогін, коли його витягували з нашої кімнати, таким чином, я мав змогу чути усю їхню розмову. Навіть, якщо нас розділяло декілька стін.

— Тебе звати Флетчер, чи не так? — я почув голос у своїй свідомості, котрий належав, скоріш за все, до Гареда.

Відповіді не послідувало.

— Я бачив тебе кілька разів у Вензі. Ти, здається, був нишпоркою Рейна. Цікаво, чому він не взяв тебе під своє крило? Навіть я б не наважився перейти йому дорогу...

Знову мовчанка.

— Ти знаєш, хто я? — знову запитав у пустоти Гаред.

— Я тобі скажу, хто я, — втрутився інший, грубий голос, — я чарівник, котрий вміє передбачати майбутнє. І маю для тебе передбачення. Якщо ти ще раз не відповіси на запитання, у тебе під оком зʼявиться синець. А тепер з початку. Як тебе звати?

Флетчер, здається, знову завагався на мить. Я почув швидкі кроки й звук від смачного ляпаса по щоці. Це сталося швидко. Флетчер навіть не мав часу на відповідь. Здається, той інший хотів просто його вдарити.

— Мене звати Флетчер.

— Завжди те саме. І чому усім вам потрібен підсрачник?

— Дякую, Вілеме. Я продовжу з цього місця. Флетчер, значить. Ти знаєш, хто я і чому ти опинився тут?

— Ти Гаред зі Срібної Зграї. Я тебе теж бачив у Вензі.

— Он як. Ти розумієш, що сталося?

— Гейб продав нас...

— Не вас, а ваш борг. Відчуваєш різницю?

— Давайте я збережу усім нам час, — голос Флетчера був похмурий, як ніколи, — я знаю, чим ви займаєтеся і яким чином ми будемо віддавати наш борг. Тож покінчимо з цим тут і зараз.

— Тут і зараз? Непогана ідея. Все залежить від тебе і твоїх відповідей. Твій напарник. Як його звати та хто він такий.

Флетчер дещо запнувся. Скоріш за все, він не очікував такого інтересу до моєї персони. Але потрібно віддати йому належне. Його голос був рівний, без різких змін.

— Його звати Дейн. Він сміттяр, так само як і я.

— Звідки він?

— Він не місцевий. Не любить говорити про минуле. Я думаю, він з півдня. Має дивний акцент.

— Скільки років ви разом працюєте?

— Не довго. Менше як пів року.

— Нічого дивного за ним не помічав?

Флетчер на мить задумався.

— Окрім того, що пускає вітер уві сні й не вміє жартувати, такий же телепень, як і інші.

— Он як. Що скажеш, Вілеме? Віримо чи ні?

— Вірити паскуднику, котрий провів все життя у нетрях? Брехня це їхня друга мова, якщо не перша. Це у них в крові.

— Твоя правда. У Нижньому Місті благородні довго не живуть. Вілеме, приведи того іншого.

Одна думка не давала мені спокою. Флетчер згадував, що мене звати Дейн. Тепер же, оповідаючи цю історію, мені це видається кумедним, але тоді це імʼя наче прорізало темні хмари, вказуючи шлях до сонця. Воно здалося мені до біса знайомим і до біса невіданим водночас. Дейн... Чому з усіх імен він вибрав це? І звідки він взагалі його взяв?

Я почув, як до мене наближаються кроки. Міцні руки витягнули мене не тільки з кімнати, а й з думок. Мене протягнули до іншого закритого приміщення, де шубовснули на стілець поряд з Флетчером. Цього разу погляд видав його. Його очі були дещо збентежені, легко бігали зі сторони в сторону, а ще він ледь помітно покусував нижню губу.

Я побачив перед собою три особини. Перший, що приволік мене, скоріш за все, був Вілем. Я одразу впізнав його міцну хватку та металічну щелепу. Саме він вирубав мене з Флетчером на вулиці під час сутички. Другий, котрий сидів посередині, мав вишуканий вигляд. Замість шкіряного вбрання, котре я звик бачити на людях його типу, на ньому були звичайні джинси зі звичайним ремнем без пряжки та куртка без прикрас. Густе волосся, було де-не-де просіяне білими згустками. Його одяг не виділяв його. Йому не потрібно цього. Якимось дивним чином, чи то завдяки харизмі, чи якійсь іншій невідомій мені силі, він схиляв до себе одним тільки поглядом. Його обличчя було худорляве та видовжене. Між далеко посадженими сірими очима виднівся гострий ніс. Третій же сидів обабіч. У нього очах виднілися вірт-окуляри, а ще він заклав ногу на ногу, байдуже споглядаючи на це дійство. Це, здається, був той, кого звали доком.

— Вітаю, — почав Гаред зі своїм невимушеним шармом і дещо нахилив голову.

Далі він мовчав, так наче смикаючи натягнуте повітря. Вілем сидів скривлений. Він вдивлявся на мене, і на його обличчі я міг без проблем прочитати відразу. Він ще не бачив моєї чарівної посмішки, — подумав я про себе.

— Імʼя, — безцеремонно почав Вілем.

Я дещо підвів погляд і абсолютно впевнено видав.

— Дейн.

Вілем звів бровами, в той час, як Гаред мовчки спостерігав за цим зі своєю котячою посмішкою.

— Що сталося з твоїм обличчям?

— Не зовсім… люблю про це згадувати.

— А я не люблю, коли мені не відповідають на питання.

Не те щоб я був професійним брехуном, але якась людська частина мене, котра відповідає за виживання, увімкнулася тоді на усі сто відсотків.

— Травма на виробництві. Бачили колись, як відливають залізні стрижні?

— Звідки ти?

— Не місцевий.

— Конкретніше, — гаркнув Вілем.

— Невеличке поселення на півдні — його немає на картах.

— Що ти робиш у Нижньому Місці?

Я витримав павзу. Мені здалося це доречним, коли ти намагаєшся сказати те, чого не хочеш казати. Принаймні я спробував вдати. До того всього я поглянув на Флетчера так, наче збираюся його продати, і прошепотів йому, щоб почули усі.

— Краще їм знати правду, — а тоді повернувся і промовив на загал, — я не був звичайним сміттярем. Флетчер взяв мене у команду як павука.

— Ха! — не стримався Вілем. — Кусок паршивця!

Він різко підвівся, стискуючи пальці у свій здоровезний кулак. Вистачило б однієї миті, і я б отримав, напевно, найболючіший удар у своєму житті. Проте Гаред вступився вчасно. Він зупинив його, всього-на-всього піднявши руку. А потім він сказав.