Розділ 14

— Що скажеш, док? Як там свіжа кров? Готова до гри?

— Гареде, — він повернувся до нього та опустив вірт-окуляри нижче на носа, — якраз закінчую звіт. Не впевнений, що він тобі сподобається цього разу.

— Невже так погано?

— Це залежить від точки погляду, — він покрутив головою.

Той, котрого називали доком, відштовхнувся від столу. Коліщатка заскиглили під його кріслом і він опинився у іншому кінці кімнати де замість стіни, виднілося величезне скло-дисплей. Підійшовши до нього, Гаред вдивлявся на незрозумілі йому графіки та рівняння.

— То ці двоє ні на що не годяться?

— Я цього не сказав, — пробурмотів док, відбиваючи нутрощі з клавіатури, — один з них досить... Резистентний. Його даунрегуляція відбувається повільніше.

— Док, я ж просив... по-людськи...

— Так-так, — він дещо звів очі, — з цим екземпляром нам потрібно більше часу. Він скоріш за все не місцевий і його префронтальна кора, краще справляється з моїм втручанням.

— Тобто більше часу?

— Тобто, більше часу, — повторив док, не відриваючись від роботи.

— А з тим обгорілим що?

— Якраз через нього я і послав за тобою. Дай мені ще секунду... І... Готово!

Тепер, коли дисплей став напівпрозорим, за ним виднілася кімната. На двох широких кріслах розкинулися тіла. Якби не міцні застібки на руках та тулові, вони точно б сповзли при першій нагоді. Їхні голови були оповиті шоломами, а самі вони були тихі, немов спали, не видаючи жодного звуку. Екран змінився. Замість блоків інформації, повстав один єдиний малюнок. Тривимірний скан мозку.

— Слухай, док, — почав той, котрого звали Гаред, — давай як завжди, ти скажеш, скільки це буде коштувати, а я скажу тобі, чи я погоджуюсь чи ні.

— Боюсь тут не все так просто. Ось поглянь, це наш пацієнт, — його рухи по клавіатурі були бездоганно точними, — а ось це, запис того, що відбувалося, коли я спробував йому ввести чергову дозу дофаміну.

— І що? Нічого не відбувається. Воно взагалі працює?

— О так! Ще й як працює! В тому то і справа! Для порівняння візьмемо інший скан. Тепер дивись уважно.

Екран засвітився, переливаючись у нове зображення. Де-не-де на ньому виступали холодно-сині цятки, немов зорі у всесвіті, скупчуючись більше у передній стороні. Це було щось інше. Ті два скани дійсно відрізнялися.

— Це мозок того іншого, рудого. Кожна цятка, це вогнища протидії. Вони показують скільки разів префронтальна кора вмикалася, в спробі протистояти лімбічній системі, себто нашому тваринному мозку.

— Док, завʼязуй з цим.

— Ще секунду, — він поправив вірт-окуляри вказівним пальцем, — подивись на це значення. Чим більше дофаміну вливається, тим префронтальна кора, гірше справляється. У неї буквально виривають контроль над думками та тілом. У випадку з рудим це діє. Хоч і повільно. От чому мені здається він не місцевий, здається він виріс без вірт-світу.

— Таких лишилось небагато, а що з тим другим?

— Ось тут починається найцікавіше. Його мозок не реагує.

— Тобто? Він віддається без опору?

— О ні! Він не чинить опору, тому що заряд дофаміну, дивовижним чином розчиняється, навіть не досягаючи своєї цілі. Розумієш, мозок, перевантажений цим хімічним потоком, намагається захистити себе. Префронтальна кора не хоче так запросто віддавати під контроль те, чим сама керує. Але тут все навпаки, ось поглянь.

Симуляція на екрані ожила. Рожеві цятки, котрі були нейронами, що переносять дофамін, заполонили середину мозку. Вони розросталися, немов паразит, що захоплює здобич. Вже за мить і вони прямували до передньої частини мозку.

— Ось тут, — він зупинив симуляцію, — ось тут настає переломний момент.

— Нічого не бачу.

— Я увімкну на половину швидкості. Ось поглянь. Зараз! Він просто розчиняється. І найгірше те, що я не розумію чому! Щось не відоме, розщеплює цей дофамін, ще до того, як він досягає до префронтальної кори.

— І що це значить? Це нормально чи ні?

— Хм-м, — він ніби похитав головою, — я такого ще не бачив.

— Док, втрачаємо час. Які висновки?

— А висновки з цього прості — ми не зможемо його підсадити на гру.

На мить запала натягнута тиша. Той, котрого звали Гаред, випустив повітря з носа.

— Вони коштували немало, — скривися він, — можеш щось з цим зробити?

— Це був би не я, якщо не спробував усе, що можу, але...

Гаред постукав пальцями по столі. Він явно не був задоволений почути це.

— Але я зробив ще декілька тестів, — раптово продовжив док, — поглянь сюди. Цього разу я прогнав на ньому програму на запис мозкової активності. Ідея досить проста, занурити мозок у симуляцію і змусити його виконати певне завдання.

— А нам це потрібно?

— О так! Закінчивши запис, я можу подивитися котрі ділянки мозку і наскільки включилися у процес.

Тривимірна модель знову закрутилася, цього разу немов струшуючи з себе залишки попереднього слайда. Зупинившись, вона знову почала наповнюватися цятками різних кольорів з усіх боків.

— Ось що діється, коли я дав йому простеньке завдання.

Сітківки їхніх очей, відбивали шалений сплеск різноманітних барв з екрана. Кожна крапка була настільки яскравою, що вони мимоволі мружилися, навіть док, через свої вірт-окуляри.

— Кожна цятка, це нейрон, котрий активується під час процесу мислення. І як тобі?

— Яскраво.

— Це ще не кінець, — продовжив док, — потім я дав йому дещо складніше.

Барви на екрані дещо зблякли, але шалено закрутилися. У цьому вирі не можна навіть вслідкувати за єдиною цяткою, так швидко вони рухалися.

— Док, — він звів губи в нетерплячості, — що це все означає?

— О... — багатозначно відповів той, — це означає, що ти впіймав генія-волоцюгу, або... невдалий корпівський експеримент. А ще він лівша. Його права частина мозку завжди була активнішою.

Вони переглянулися між собою, а Гаред дещо нахмурився.