Розділ 12

Якщо ви думаєте, що ця картина змусила їх задуматися, то ви помиляєтеся. Я, особисто, був дещо під враженням. Переді мною лежав мій давній кривдник. Розпластавшись по землі, він стогнав у агонії, не здатний навіть на найменший порух. Його палиця лежала осторонь, ціла та неушкоджена. Я миттю подався по неї.

Тонкі каплі води спадали з телескопічного руківʼя, коли я тримав його в руках. Здається, мої противники ще не вийшли зі ступора, в котрий я загнав їх своїм трюком. Хоча Адем здався першим. Він, дивлячись на скручене тіло свого побратима, схопився за свою палицю і швидким рішучим рухом видовжив її. Тепер же вона була майже його зросту, довга та небезпечна.

— Стій! Не підходь до нього!

Голос Флетчера загубився у криках смуглявого, у котрого з рота майже йшла піна від злості. Швидким рухом він скинув з плеча руку свого товариша. Він наближався. Ні, він не біг. Кінцівка його палиці, немов вторуючи крокам, раз за разом опускалася на брудні калюжі, піднімаючи бризки. Погано, — подумав я. Якщо його палиця буде занадто мокра, це завадить повстанню пʼєзоелектричного ефекту. Навіть силікагель, котрий витягує тільки вологу, тут не допоможе.

Адем не виглядав на того, хто зрозумів, що сталося. Скоріш за все, це був один з тих його химерних ритуалів, котрими він налаштовувався на подинок.

— Адеме стій! Не замахуйся на нього!

Флетчер був досить спостережливим. ВІн скоріш за все швидко зумів зіставити факти і зрозуміти, що до чого. Якщо не саму суть процесу, то результат вже напевно.

Я зробив декілька кроків назад, аж поки не відчув спиною холод від стіни. Оскільки у мене залишився один єдиний заряд, мені потрібно було змінити тактику. Цього разу шансу на похибку в мене не було.

Боєць з мене ще той. Це навіть не враховуючи забиту ногу декілька секунд тому. Навіть ця палиця, котра так зручно сиділа в руці, не додала мені впевненості ні на трохи.

Адем насувався. Його темні очі в поєднанні зі смуглявою шкірою справляли неабияке враження. Я побачив, як напружилася його рука. Я міг буквально роздивитися кожен випуклий на кисті мʼяз, такою сильною була його злоба. Якийсь волоцюга кинув їм виклик. Це він був злий на мене, чи це його покалічена гордість?

Можливо, мені слід було щось йому сказати. Вивести його з себе ще більше. Але все, на що я міг здатен в той момент, так це вдивлятися, як краплі дощу, спадають на голову та плечі мого противника, котрий невпино наближався.

Стук!

Посипалися бризки.

Стук!

Так наче удари серця вторують цьому звукові.

Стук!

Йому залишився ще один крок!

Враз він миттєво зупинився та зробив швидкий випад, не боком, а звичайний прямий випад, котрий поцілив мені прямо в плече. Я скривив губи в приступі болю. Він усміхнувся. Його рухи не були різкими. Він діяв плавно, наче граючись зі мною.

Я відступив від стіни. Мимоволі краєм ока подивився на вихід на вулицю. Але ні. Я цього не зробив. Я знав, що це мій єдиний шанс. Я дещо озирнувся. Стіни двору були слизькими від бруду й моху. Під ногами хлюпала вода, змішана зі сміттям: пластикові пакети, намоклий папір, іржаві консервні банки. Поглядом я зачепився за мережу товстих, покритих гумовою ізоляцією, кабелів, що зміїлися по стіні на рівні людського зросту. Силові кабелі, що живили будинки на сусідній вулиці. Старі, пошарпані, з тріщинами в ізоляції. Ідея. Відчайдушна і до болю ризикована ідея.

Але, як то кажуть, у кожного є план, аж поки не отримаєш по обличчю. Адем замахнувся ще раз. Цього разу удар був вдавано повільним. Я рефлекторно підставив палицю для захисту від удару, котрий прямував мені просто на голову. Від зустрічі двох однакових сплавів двориком рознеслося пискотливе ехо. Я одразу збагнув, що потрапив у пастку. Адем, швидким ривком, ковзаючи по моїй палиці, відводив свою в напрямку руківʼя. Попри всі переваги сплаву, гнучкості та міцності, саме руківʼя було незахищене. Ця палиця, була призначена для дечого іншого, але аж ніяк не для двобоїв.

Мій крик рознісся по дворі разом з хлюпотом калюжі. Пальці на моїй правій руці моментально покрилися червоною павутиною від крові та забоїв. Тепло в долоні перетворювалося на нестерпний жар.

Адем посміхався.

— Піднімай! — крикнув він показуючи на палицю

— Минулого разу, чеснітю від тебе і не віяло, — відповів я.

— Піднімай, кажу! — його голос був міцний і рішучий.

Я дещо завагався. Він же поводив себе впевнено. Від нього я точно цього не очікував. Усі ті дні, коли я підслуховував їх, мені здалося, що Адем — це один з тих корисних ідіотів. Забагато говорить і не завжди по темі. Можливо, розмови — це не його. Але, на мій превеликий жаль, зараз він був на своєму місці. Він був, як то кажуть, багатогранний. Навіть при нашій наступній зустрічі, багато місяців по тому, мені не вдалося його розкусити.

— Піднімай, якщо не боїшся, — він хижо посміхнувся.

Тут мене просянило. А що як він спеціально хоче, щоб я захищався цією палицею. Він то бачив, що я не вмію нею користуватися, від слова зовсім. Проте, я вирішив приєднатися до його гри. Не зводячи з нього очей, моя рука простягнулася за руківʼям. Він посміхнувся.

В ту саму секунду я побачив, як Адем трусонув своєю рукою. Кінцівка від палиці дещо зменшилася. Вона склалася. Всього навсього на пару десятків сантиметрів, але це було помітно. Він знову замахнувся на удар. Так само плавно, як і попереднього разу.

Цей удар вийшов дещо сильнішим. Він прийшов з гори, і мені потрібна була підтримка іншої руки. При напруженні вона занила. Для Адема, це здається було звичайною справою. Я не почув від нього ані звука. Ми стояли так всього мить, знову зчепившись обома палицями. Цього разу я був дещо обачніший. Боячись нового удару по пальцях, я швидко вислизнув з цих кліщів. Він посміхнувся. Я побачив лишень швидкий порух рукою. Його кий швидко зменшився, трохи опустився нижче і так само моментально збільшився до своєї максимальної довжини і вцідив мені прямо в лоба. Я похитнувся і боляче клацнув зубами. У вухах задзвеніло.