Розділ 11

Багато місяців по тому, я дізнався, як саме Гейб розпізнав у мені корпівця. Річ у тім, що більшість нижнян, тобто жителів Нижнього Міста, харчуються тими ланч-боксами. Після певних подій у світі, родючої, а вірніше сказати, безпечно родючої землі, майже не залишилося. Та жовто-огидна на вигляд їжа, штучно синтезований продукт на базі картоплі. До неї спеціально додаються підсилювачі аромату та смаку. Дешева, проста, а головне масова їжа для мільйонів голодуючих. Спочатку, це було наче рятунок, котре з часом просто перетворилося на залежність. Більшість, хто споживав ці ланч-бокси більше як раз на день, через кілька місяців попросту відмовлялися від будь-якої іншої їжі.

Цікава річ. Та досить приваблива на смак, але огидна в дотику жижа, залишала організму не тільки необхідні калорії. Вона також залишала свій слід. Назавжди. Подивившись мені в зуби, Гейб не знайшов там жовто-блідого нальоту біля коренів, котрий притаманний місцевим. Мій же раціон, до цього часу, складався з дещо вишуканіших та набагато органічніших продуктів.

Що ж перше людина бачить на обличчі іншої людини, котра радіє? Або коли хижо посміхається? А скільки разів, вам доводилося бачити хитру посмішку лихваря? Мої ідеальні передні зуби, тепер будуть виднітися у якогось місцевого бандюка, а можливо і самого Гейба. Він буде ними вихвалятися при кожній нагоді. Мов, дивіться, я не такий як ви. Я можу собі дозволити щось більше за ланч-бокси кожного дня. Маленький, але вагомий показник статусу.

Больовий шок майже пройшов. Як і холод від ночі. Вулиці знову заполони роботяги, котрі спішать на свою зміну. Я ще довго не міг звикнути до цього дивного відчуття у роті. Мій язик, тепер не мав тої опори, як раніше. Спочатку, я навіть не усвідомлював, що від сьогоднішнього дня також змінилася моя вимова. Я почав, як то кажуть "шепелявити". В загальному, не надто приємні відчуття.

Вам могло здатися, що я заплатив занадто дорогу ціну за всього-на-всього одну ніч? Спершу, я теж так думав. Я по суті, віддав частинку себе, за можливість прожити ще одну ніч. Непогано, правда? Тільки так продовжуватися далі не могло.

Я звернув у один з тих численних провулків та відкотив ногавицю. Привʼязана до ноги, там виднілася друга частина моєї угоди. Вірніше того, що я сам встиг собі "наторгувати". Пластмасова пляшка з сумішшю порошку від принтера та силікагелю, виглядала, як моя остання надія. І саме сьогодні, я твердо вирішив цю надію реалізувати, навіть попри те, що моя зброя не була ідеальною. Попри те, що є великий шанс, що вона не запрацює. Попри те, що вже добу як нічого не їв, і це вже давалося взнаки.

Попорпавшись у найближчому смітнику, я знайшов, щось подібне до звичайного ножа. Звісно що, він не був гострим. Але мені цього вистачило, щоб пробити пластикову кришку і зробити в ній невеличкий отвір. Як просто мені стало вскочити у той контейнер. Ще тиждень тому, це у мене це викликало б тільки відразу. Тиждень тому, я здається ще був зовсім іншою людиною. З зовсім іншими думкам. З зовсім іншими принципами.

Сьогодні ж, мені навіть не заважав той запах. Ні, не подумайте, що це була звичайна справа. Насправді це було огидно. Я повністю перехилився, тримаючись тільки на животі, а мої пальці, те і робили, що натрапляли на щось слизьке та неприємне. В той момент я не задавав собі питань відносно цього. Навіть не задумувався. Я чітко розумів, моє життя, важливіше за будь-що з того, що я роблю.

Окрім затупленого ножа, я також знайшов, щось подібне на обдерту сорочку. З цього вийде таке собі маскування, для моєї нової зброї.

Оскільки вже був пізній ранок, я впевнено попрямував на місце. На плечі та голову, почали ліниво спадати краплі сіруватого кольору. Дощ у Нижньому Місті ніколи не був просто водою. Він був коктейлем із кислотних опадів, сажі з вентиляційних шахт Корпорації та бруду, що стікав із сяючих шпилів Верхнього Міста. Для мене, затиснутого в глухому куті смердючої алеї, цей дощ був ще й ворогом. Волога вбивала мій єдиний шанс.

Згідно з моїми розрахунками, Флетчер та його сміттярі, скоріш за все відпочивали після чергової нічної вилазки. Це також грало мені на руку. Вони будуть ще заспані та неповороткі, а їхня реакція буде настільки млява, наскільки вони натрудилися цієї ночі.

Я вже був на місці. Бетон на тротуарі, все ще віддавав холодом ночі. Під облізлою стіною, трохи далі від головної вулиці, стояло три намети. Як тільки я наблизився, то почув пронизливий звук. Ні, не одразу. Це я зосередився на тому, що в середині тих наметів і одразу встановив контакт. Очевидно, що після мого першого візиту, вони забезпечили територію. Стали більш обережні.

Бачили б ви мене у цей момент. На голові, казна-що. Моя теніска, була втрачена попередньої ночі, а тому, я світив своїм опіком та половиною вигорілого волосся на увесь світ. Зламаний ніс та підбите око, аж ніяк не додавали мені страхітливого вигляду. Замість того пальта, що мені з честю запропонував (не завадив поцупити) мій колишній сусід знизу, на мені було лахміття, схоже чи то на сорочку, чи на футболку з коротким рукавом. Хоча, мушу відзначити, що джинси та взуття (навіть не знаю, до якої категорії його віднести) зберегли хоч якийсь пристойний вигляд. А на лівій руці, в районі від кисті до ліктя, виднілася моя зброя. Вірніше вона була привʼязана тим лахміттям, що я тільки що віднайшов на смітнику. Її не було видно. Вона була замаскована. Уважне око, могло зауважити невеличкий пластмасовий отвір, котрий виднівся ближче до запʼястка. Але чиє око буває уважне зранку? Після холодної ночі, повної виснажливої роботи?

Я побачив, як намети починають шевелитися. Вже за мить, три постаті, з ледь відкритими очима, сповненими вранішньої люті, просто спопелили мене поглядом. Вони ліниво виходили зі своїх наметів. Двоє, вже тримало свої кийки напоготові. А третій з них, Флет, мав досить спантеличений вигляд та уважно вдивлявся в мене. Здається тільки він вбачав в мені загрозу.

— Ох, бляха...  Зомбоапокаліпсис вже почався? — уїдливо почав блондин.