Розділ 9

Сліпуче світло від ліхтарика, різало мені очі. Попри усі свої травми, я неприродно скривився. Напівзакрите та з синяком око, розбита нижня губа, зламаний ніс, з котрого час від часу все ще витікала кров. А ще додати обпечене на половину обличчя та голову, то картина вимальовувалася, м'яко кажучи, не дуже. І це навіть за мірками Нижнього Міста.

— Чого тобі? — запитав сонний голос по той бік дверей.

— Мені потр....ен ...Ейб.

— Га? Що ти там мелеш?

— Гейб... Мені потрібен.

— Не знаю, про що ти. Тут таких немає. Ти взагалі живий там? Виглядаєш ніби помер пару днів тому.

На той момент мені здавалося, що я вже народився мертвим.

— Я зн...ю, що він тут... Я вже був... Він мене знає...

— Якби знав, то б попередив. Ой... В сенсі, якби хтось знав тут якогось Гейба то б мене про це б... Повідомили.

— Друже... Я не в тому стані, щоб сперечатися... Подивись на мене... Якщо Гейб дізнається зранку, що я сконав у нього під дверима...

Він не відповів. Ліхтарик далі змушував мене мружити очі. Так, це була відчайдушна авантюра з мого боку. Але з іншої сторони, що мені було втрачати?

— То як кажеш тебе звати? — нарешті обізвався він.

— Друже... Моє імʼя тобі нічого не скаже...

— Мені то ні, але для Гейба, так.

— То він таки тут є?

— Та бляха, щоб тебе!

— Просто поклич його. Тобі за це нічого не буде.

— Ага.

Я нарешті перестав морщитися. Він зник за щілиною у дверях разом зі світлом. Далі була тиша. Здавалося це була найдовша тиша в моєму житті. Я був виснажений. У той момент, я навіть не подумав, що можу "звʼязати" його голос та підслухати розмову. Можливо щось би й допомогло мені.

Вони повернулися не скоро. Світло зі щілини, застало мене так раптово, що я навіть мимоволі здригнувся зі страху.

— Ти що за один?

Цей голос був інший. Він належав людині, котра мала проблеми з вагою. А в додачу з басом, він одразу справляв враження і запамʼятовувався. Так, а що? Багато чого робить з нас тим, ким ми є, і голос, це одна з тих властивостей.

— Мені... потрібен нічліг...

— Я запитав хто ти такий!?

— Я усе розповім... Мені б тільки...

Я не встиг договорити, як засув переді мною закрився. А ще я почув, лайку. Здається той перший, отримував неабияку дозу негативу.

— Я приніс сіль! — крикнув я зі всієї сили, — сіль. У мене є сіль!

По інший бік дверей запанувала тиша. Почувся скрип дверей. Чиясь сильна рука схопила мене за комір, того, що колись називалося сорочкою. Вистачило одного швидкого поруху і я вже лежав всередині. Я тільки на мить встиг закрити очі і якщо бути чесним, мені не хотілося вставали взагалі.

З-за другої чи третьої бороди, на мене вирячилися два маленькі ока, котрі зовсім не пасували до тієї громадини, що стала наді мною. Мій зір був дещо розфокусованим, але попри це, я встиг його трохи розгледіти. Гейб являв собою мішанину зі ще-не-старигана, але вже не розквіті сил чоловіка. Здавалося, що ці штани зі шлейками, ледь-ледь втримують його товстий зад. Вистачило тільки сильніше штовхнути і він лусне, як повітряний шар. Біла сорочка, здавалося була шита на замовлення. Тими своїми, розпливчастими спогадами, я розумів, що таких розмірів, йому не знайти в жодному магазині.

— Несіть його на склад, — гаркнув Гейб.

На мій превеликий подив мене підняло четверо рук. Як виявилося, Гейб прийшов не сам. Мої ноги безсило волочилися по підлозі. Це здавалося не приносило клопоту тим двом, позаду мене. Їхні силуети, виглядали на досить статурні та дужі. Темний коридор змінився на ще темнішу залу де відчувався їдкий запах палених мастил. Мене просто шубовснули на підлогу, наче якусь річ. Один з тих, витягнув щось з кишені. Він провів тим пристроєм через усе моє тіло, від голови до ніг. Потім почав мене обшукувати.

Я це відчув з самого початку. Навіть через мій зламаний ніс, затхлість приміщення відчувалася в кожному подиху. Вона виходила від обдертих засмальцьованих стін, від металевих стійок, котрі покрилися іржею, від начисто прогнившої підлоги, на котру мої долоні опиралися прямо в цей момент. Де-не-де були розкидані різного роду інструменти. Від старезних молотків до сучасніших електро-викруток.

— Розповідай, — почулося десь з темряви.

З цими словами, я почув як переді мною жалібно скреготить деревʼяне крісло. Коли мої очі вже трохи звикли до оточення, я побачив перед собою масивну тушу, котра носила імʼя Гейба. Його боки, обвисли по обидвох сторонах стільця настільки, що здавалося, зараз витечуть на підлогу. Щоки, як у старого бульдога, немов вторували бокам, теж тягнулися до низу. Здавалося, попри усі закони фізики, це громадне обличчя, не зможе вичавити з себе жодного слова.

— Розповідай, кажу, — повторив він, — звідки ти знаєш пароль?

Я почув як він важко дихає. Так наче, гнався за мною цілий вечір, а лишень тепер присів відпочити. Хоча здається, що це було нормою при його розмірах.

— Мені його сказали, — ледь видавив я з себе.

— Хто?

Я на мить завагався.

— Кажи хто, або я викину тебе звідси, так само швидко як і приволік!

— Флетчер. Це був Флетчер.

Мені здалося, що він на мить захотів підвестися.

— Допустимо це був Флетчер. Ти хто такий?

— Я... Ніхто...

— Я бачу, що ніхто, — він різко перебив, — кому ти належиш?

— Я... я не належу... До нікого. Я просто хочу укласти угоду.

— Звісно, що належиш. Ти чиясь власність. Так само як і сотні інших вуличних волоцюг. Запитаю ще раз, кому ти належиш?

— Я просто хочу укласти угоду. Я сказав пароль. Чи Гейб з Іржавого Кварталу, не дотримує свого слова?!

У відповідь, я лишень почув як він хмикнув носом. Хтось позаду розсміявся.

— Якийсь волоцюга, розповідає мені про дотримання слова? Цікаво... Чому ти такий побитий? І що... у тебе з обличчям?

— Упав.

— На чийсь кулак, — почувся регіт з темноти.