Розділ 8

Знову опинившись на вулиці, я дещо впав в апатію. Піднявши голову до блідого світла ліхтаря, я сховав промерзлі руки до кишень. На моє щастя, я отримав від свого колишнього сусіда дар, шкіряне пальто, котре сягало мені до пʼят і дещо зігрівало. Якщо вже полишати свій прихисток, то можна було розійтися по повній. Яка різниця чи будуть шукати крадія ланч-боксів, чи крадія одягу?

Вулиці були майже порожніми. Скупе світло ліхтарів, ліниво падало під ноги. Ще крок і воно зникало. На кілька миттєвостей, я повністю занурювався у темряву, аж поки не досягав наступного острівка світла. Поруч проїхало кілька самотніх автівок. Світло їхніх фар, дещо оживило тротуар, але це була лишень мить. Я не мав з собою ліхтарика. Мої очі вже дещо призвичаїлися до цього перепаду освітлення, але звернути бодай кудись з головної вулиці, в повну темноту, було б вкрай необачно.

Пройшовши так декілька перехресть, я згадав, що поблизу є ще один будинок-залишинець. Я трохи прискорився. Швидка хода краще розганяє кров, тому я майже не відчував холоду. Якби хтось з тих досвідчених волоцюг побачив би мене на вулиці, одразу би взявся за голову. Або зрадів. Це в головній мірі залежить від їхніх намірів. Перші б сказали, що я порушив усі писані й неписані правила. Самі подумайте. Взявши з собою чотири ланч-бокси і заховавши їх у внутрішні кишені плаща, я немов молився, щоб мене пограбували. Чи було це так очевидно? Здається, для звичайної людини ні. Але ті, хто більшість свого життя провів на вулицях, одразу помітять різницю в ході. Тіло поводить себе інакше, коли йому щось заважає вільно пересуватися. А ще до того, прискіпливе око, могло побачити ледь помітні випуклості на моєму пальті, котрі знаходилися якраз на рівні кишень.

Дійшовши до місця призначення, я дещо завагався. Як я вже згадував, я поняття не мав як себе тут поводити. Мене ніхто не знав. Для усіх місцевих, я був звичайний волоцюга, котрого ніколи не бачили на тутешніх вулицях. Цей будинок, хоч був закинутий, але його вже встиг хтось обжити.

Переді мною були масивні двері незрозумілого кольору. Навіть при цьому освітленні, було помітно, як де-не-де, споглядалися скупчення рудих крапок. Здається не даром, цей квартал називали Іржавим. Швидко окинувши оком, я не знайшов дзвінка. Метал був холодним. Навіть від удару по дверях, я відчув, як нижню частину моєї долоні огортає пекучий холод. Тиша. З іншої сторони не було чути навіть кроків. Ще декілька ударів. Цього разу я приклався міцніше. Почулося легке тупотіння. Хтось з іншого боку, відкрив оглядову щілину, через яку на мене дивилися очі.

— Хто?

— Я просто шукаю ночівлі.

Щілина закрилася, перш ніж я встиг вимовити бодай слово. Я подумав, що потрібно його затримати, сказати, що маю декілька ланч-боксів з собою. Але все ж здоровий глузд взяв гору. Вигукувати, що ти маєш щось із собою, не є вдалою ідеєю. Таким чином, я подався до наступного будинку, де приймають на ніч, таких як я.

Ви можете запитати, а чому я не намагався знайти такого ж закинутого будинку, в якому ночував останній тиждень? Для чого мені було ризикувати та шукати прихистку від нестерпного холоду деінде? Усе насправді дуже просто. Ті розвалені, залишені, на перший погляд ока будівлі, приховували в собі набагато більше, ніж можна було сподіватися. Я вже казав, мені просто пощастило знайти прихисток. Його, здається єдиний мешканець, був доволі потворним. Але у нас був негласний консенсус. Я йому не заважаю, а він не знає про моє існування. Підслуховуючи розмови, я зрозумів, що більшість тих розвалених будівель населяють заражені. У їхній крові, розвивався вірус, від котрого шкіру висипає сиротами, а кінцівки починають труситися, немов обмерзлі. Саме цього боялася зграйка Флетчера, коли знайшла мене у своїх спальниках. Звідки взялася ця хвороба і як її лікують, я звичайно, що не знав. Ті люди, котрих я підслуховував, скоріш за все теж.

— За ніч 2 бітЄвро.

Почувся хриплий голос старигана, коли я постукав у наступні двері.

— Я можу заплатити інакше.

— 2 бітЄвро. І витягни гаманець, шоб я бачив.

— Я можу заплатити ланч-боксами, — я прошепотів максимально тихо.

— Шо ти там під носа пердиш? Нема грошей — немає ліжка.

— Я маю гроші! Зачекайте! — це перше, що спало мені на думку. Я просто мусив його затримати

— Ти "обдарований"?

— Що, пробачте?

— У-у-у. Пробачте кажеш? Інтілігєнт? Якшо інтілігєнт, то і гроші мушиш мати. А яшо глуховатий, то повторю ше раз. Гаманець тримай так, шоб я його видів!

— Я маю, щось краще за гроші! Дивіться!

Я витягнув зі своєї внутрішньої кишені ланч-бокс. Це була моя єдина надія. Через привідкриті двері, я побачив як його старе, покрите зморшками чоло, робиться просто як висушене яблуко.

— Ти шо, мене за дибіла шитаєш? — а стариган не підбирав слів, — втруїти на старість літ, отим квасом захотів? Га? Як не маєш грошей то йди но звідсіля! А то як розбужу молодняк, то гнати тебе палками будуть як пса старого!

Щось у цьому старигані мені не грало. Як ви могли помітити, його говір різко відрізнявся від місцевого. А це могло значити тільки одне. Нижнє Місто, це не одинак посеред поля. Окрім нього та корпо-кварталів, навколо мали бути й інші містечка. Можливо, навіть привітніші до волоцюг на кшталт мене.

Я подався шукати прихистку далі. Мої ноги поволі наливалися свинцем. Я не міг собі дозволити перепочинку. Поки йду, тоді зігрітий. Якщо лиш на мить затримаюсь... Можу і не підвестися. Кроки ставали важкими. Кожен наступний, вимагав від мене більше зусиль, за попередній. Подумки, я вже хотів забратися якнайдалі звідси. Плювати на Флетчера. Плювати на це кляте місто. Ось тільки б пережити цю морозну ніч.

Як я вже казав, вихваляння в Іржавому Кварталі, має певні наслідки. Невдовзі, я помітив, як за моєю ходою слідкувало не одна пара очей. Вірніше почув. Я швидко "зачепив" їхні кроки й вже слухав їх на повну. На мій превеликий подив, слухати було нічого. Вони, здається опанували відому лиш їм "гортанну мову". "Кхм" — скоріш за все було, "швидше, він віддаляється". "Кх-х-п" це напевно "обійдіть з іншого боку". "Грм-м-м" — "нападаємо усім гуртом".