Розділ 7

Я слідкував за їхньою групою вже більше як тиждень. Я бачив як вони ходять на свої нічні вилазки. Хоча, підходити занадто близько не наважувався. "На роботу", вони завжди їздили в багатіші райони. Воно й не дивно, що тут у цьому смітнику під назвою Іржавий Квартал, ніякої для них поживи не було. Люди тут здебільшого викидали нікому непотрібний мотлох та побутові відходи. Зі своєю здатністю підслуховувати на відстані, я дізнався багато корисної і не дуже інформації.

У вас може виникнути запитання, чому я був настільки помішаний, на цій зграйці невдах? Чому я не завдавався пошуками себе чи свого минулого? Насправді це не так. Кожного вечора, повертаючись зі своїх вилазок, я задавав собі це питання. Я намагався досягнути до найглибших закутків свого розуму, і витягнути звідти бодай щось, щоби підказало мені хто я і чому потрапив у це жахливе місце. Попри все, я чітко памʼятав, що сюди не належу. Моє місце було деінде. Над хмарами. Високо. Ці моменти приходили до мене, як спалахи старої, засмальцьованої та зіпсованої лампи. Десь на підсвідомому рівні, я розумів, що колись я працював у одній з тих корпорацій-гігантів. Але питання повставало у якій саме і чому, попри все я, опинився на вулиці без памʼяті.

Вештаючися містом, я почав реалізовувати свій план помсти. От тільки була це помста чи справедливість? Хтозна. Повернути свій термоплащ — ось це би був прояв чистої справедливості. Помста? Спрямувати усі свої сили, на те, щоб провчити зграйку сміттярів-невдах? Цілком можливо, що вони вже позбулися мого плаща. То таки помста? Вже потім, багато місяців по тому, я виявив, що межа між цими двома поняттями досить тонка. Настільки, що одне можна сміливо видавати за інше.

Я згадував той день, коли отримав свої синяки. Слова самі витанцьовували у мене в голові. Кремній, Вольфрам та Берилій. А ще Титан. Я зумів на око оцінити склад тієї палюги. Її гнучкість та міцність не переплутаєш ні з чим. Тоді, я ще не розумів, звідки я маю ці знання. Чому, саме про них я подумав у той момент? Невже, це ще одна моя здібність, на рівні з віддаленим слухом?

Я вирішив, що переможу тих сміттярів, їхньою ж зброєю. Відтак, я пішов ритися у смітниках. Ні, не тих величезних контейнерах, наповнених брудом і бозна-чим. Як я вже казав, біля тих обшарпаних бетонних блоків, годі було шукати чогось підходящого. Я подався трохи далі, у квартал фабрик та заводів, біля котрих і височіло, немов памʼятник самій суті Нижнього Міста, сміттєзвалище. Велике та широке, воно займало місце цілого кварталу. Очевидно, з відповідним запахом. Там, я сподівався знайти щось відповідне.

На диво, його майже не охороняли. Я з легкістю знайшов проріз у тонкій сітчастій огорожі й прошмигнув всередину. Там я зустрів з десяток таких самих як я. Але ні. По правді кажучи, я мав куди кращу ситуацію. Я мав дах над головою. Більш-менш сталий сніданок та вечерю, а ще безпеку уночі, котрої ці блудники були позбавлені. Пройшовши закручені горби з металобрухту, я ступив на вогку землю. Мені стало важче пересуватися, оскільки до моїх підовш постійно щось налипало. Я намагався не зустрічатися поглядами з присутніми й тримався їх дещо осторонь. Їх не було багато і вони також уникали зорового контакту. Так, як це роблять люди, котрі мають щось на сумлінню. Я не знав, тих неписаних законів, котрі тут дотримуються. Те, що вони досі не кинулися на мене, вже було хорошим знаком.

Проходячи повз численні штучні гори зі сміття, мені в очі впала одна річ. Посеред багнюки та металобрухту, вона виглядала досить незвичайно. Я не міг просто дістати її руками. Вона, неначе вроїлася у цю твердиню з іржавого металу та відходів. Мені довелося дещо видертися догори. Обережно наступаючи на хаотичні вигини сміття, я зумів піднятися на необхідну висоту. Те, що виглядало знизу дещо привабливо, тепер же відбило в мене будь-яке бажання його діставати. Покритий незрозумілим смердючим нальотом пристрій, виглядав наче з іншого світу. Це був старий монітор. Перші моделі, з величезною коробкою за екраном, в котрому містилася електронно-променева трубка. Чим більший був екран, тим більшою повинна бути трубка. Я усвідомив. Переді мною не просто знахідка. Це свого роду раритет, навіть за місцевими мірками.

На дотик він був слизьким. Я був змушений спуститися та відшукати шматок будь-якої тканини, оскільки псувати свої єдині речі, мені не хотілося. Хоча, я сумнівався, що з моїх речей буде якийсь толк, після перебування у цьому царстві смороду, все ж фізичного контакту я уникав. Я ледь не впав, коли тягнув той клятий монітор.

Як я довідався пізніше, мені просто пощастило. Такі старовинні знахідки, це те, за чим полюють місцеві сміттярі. Чи той монітор, висунувся внаслідок зсуву іншого мотлоху; все-таки я його витягнув з "металевої гори", чи то просто його не помічали через його занапащений вигляд. Так чи інакше, у мене просто не було шансів винести його не поміченим. Хай яким старезним він був на вигляд, його начинка була "ходовою" на місцевих ринках. Це я довідався, підслуховуючи Флета. Вони саме цим і заробляли. Шукали на багатіших звалищах викинуту техніку, а потім розбирали на корисні деталі та матеріали. Наприклад, чи знали ви, що на Землі дуже цінувалося золото? Навіть за моїх часів. Його використовували не тільки як інвестиції чи валюта обміну; судячи з нашої розмови, ви маєте дані про капіталістичний устрій людської цивілізації. Золото також найкращий провідник, не окислюється. Воно використовується для найнадійніших з'єднань. Сміттярі шукали його у старих процесорах, контактах, роз'ємах. Його там було обмаль, але якщо шукати у відповідних кількостях, то це дає солідний результат. Далі йде платина. Вона має високу температуру плавлення. Маючи незрівнянну хімічну стійкість, вона є незамінною в специфічних галузях. Її шукали в покритті жорстких дисків, каталізаторах в паливних елементах, медичному обладнанні. Танал. Він був поширений у конденсаторах смартфонів, ноутбуках, будь-якій компактній електроніці. Без нього неможлива мініатюризація виробництва. Але у вас може виникнути повністю логічне запитання, знайти предмет, це одне, але видобути з нього потрібний елемент, це насправді зовсім іншого калібру робота. Тому сміттярі, здебільшого здавали тоннами знайдені предмети на підпільні станції перероблення, а ті своєю чергою, вже займалися самим переробленням, маючи необхідну техніку. Але Флет і його зграя займалися не цим. Їх цікавили дещо витонченіші скарби. Вони полювали на обчислювальні модулі, котрі були переважно у новішій техніці, від смарт-тостерів по серветні стійки. Їх цікавили модулі памʼяті, робочі сенсори та лідари, високоточні сервоприводи, себто мʼязи роботів. Один вцілілий шмат останнього, коштував більше ніж кілограм срібла. Звичайно, що до екзотики їм було не дотягнутися. Кристали для квантових компʼютерів та чіпи до нейроінтерфейсів були для них ледь не Святим Граалем. Тільки на такі речі, полювали зграї побільше. Вірніше оберігали від таких як Флет. З кращим обладнанням. З кращим фінансуванням. З кращою підготовкою. Професіонали. Вони називали їх корпораціями. Підслуховуючи їхні розмови, я дізнався багато чого. Це мені справді, стало у пригоді.