Розділ 6

Я відновився. Ці декілька днів крихкого прихистку та відпочинку, дали мені сили знову виглянути на зовні. Я почав бути дещо сміливіший. Кожного вечора я регулярно вибирався на годинку чи дві. Діставши новий одяг від свого сусіда знизу, я мав змогу безпроблемно змішатися з натовпом. Не думаю, що він помітив відсутність темно-синього худі, чорної кепки та джинсів. На диво, вони якраз мені підійшли. Судячи з усього, колись мій сусід виглядав дещо інакше, ситніше я б сказав. Але зараз, при своїй кістяній статурі, він ладен був радше втопитися у цьому одязі. Витерта кепка, закривала мої опіки на голові. Для того щоб прикрити опіки обличчя, я використав старий смердючий шарф, котрий підібрав у цьому ж будинку. Тепер, я виглядав майже як місцевий заклопотаний мешканець, котрому ні до чого немає діла. Своє лахміття волоцюги, я при першій можливості викинув у палаючий контейнер зі сміттям. І ні, біля нього ніхто не грівся.

Вечірні прогулянки дали мені більше усвідомлення того, як виглядає Нижнє Місто. Насправді мені мало було з чим порівнювати. Як я вже казав, я мало чого памʼятав про своє минуле життя. Лише відчуття. Віддалені відчуття чогось далекого.

Оскільки мої рани на моїх ногах вже не перешкоджали у пересувані, хоча і боліли на дотик, я блукав цілими вечорами намагаючись зрозуміти, що тут і до чого. Бракувало світла. Мені здалося чи то пригадалося, що вечірні вулиці мають сяяти світлом ліхтарів та неоном від хмарочосів. Але реальність виявилася зовсім іншою. Нижнє Місто, було скупим на світло. Його ледь вистачало, щоб що-небудь розгледіти перед собою. Вже не кажучи про ті високі будівлі, котрі більше скидалися на примар. Вулиці тут були вузькими. Дуже вузькими. На дорозі, ледво поміщалися два автомобілі, котрих було, не так вже і багато. Більшість перехожих була озброєна у власне джерело світла. Для того щоб пройти повз іншого на тротуарі, потрібно було викручувати своє тіло. Але здається ніхто на це не звертав уваги. Цей рух, був до майстерності відточений місцевими, оскільки, за увесь час своїх вечірніх вилазок, мене ще ніхто не штовхнув.

Я зрозумів, що з таких кварталів, як мій, складається ціле Нижнє Місто. Вийнятком становило тільки сміттєзвалище, котре нагадувало про своє існування при несприятливому вітрі. Уся індустріальна зона, була винесена поза місто, оскільки їй просто напросто не було місця, при такій щільній забудові.

Блукаючи своїм кварталом, я нарахував більш як чотири закинуті будівлі. Вони були майже схожі на ті, де оселився я. Усі решта, а це близько сорока, були повністю заселені. Вхід до таких будівель не охоронявся, але був захищений дверима з якогось роду розумним замком. Він впускав тільки жителів.

Я навмисне оминав те місце, де зустрівся з рудоволосим та його покидьками. У цьому вбрані, вони скоріш за все, мене б не впізнали. Але про всяк випадок, я не став випробовувати долю даремно. Замість того, я почав виношувати план. План помсти. Я розумів, що мій термоплащ, зараз мені ні до чого. Але я також не був впевнений, що мій новий прихисток не вічний. Я в будь-який момент, знову можу опинитися на вулиці. А як я вже згадував, температура вночі, тут часом буває і менше нуля. Тож я, першочергово вирішив повернути собі мій плащ. І помститися. Моя ображена гордість (звідки вона в мене?) часом підштовхувала мені досить радикальні ідеї. Але я розумів, що однією силою, їх усіх не подолати. Навіть тих двох з палюгами. Я гадав, що можу пробратися вночі до їхнього нехитрого табору та вкрасти свій плащ. Але повставало дуже багато питань. А якщо вони нікуди не пішли цієї ночі? Якщо вони на мене чекають? А якщо вони вже продали мій плащ? Ні. Мені потрібно було зустрітися з ними віч-на-віч і отримати своє назад. Або принаймні вагомий еквівалент, котрий дозволив би мені прожити на вулицях.

Але вдача мені все ж посміхнулася. Блукаючи після вечері, а я розділяв ті коробки на невеликі прийоми їжі, я все ж натрапив на них. Виходячи з-за рогу на перехрестя, я помітив, як вони покинули свою схованку. Мене ніщо не вирізняло серед натовпу, а отже я просто вирішив рушити за ними. Якщо мені випала така нагода, то потрібно вивідати про них якнайбільше інформації. Я дещо пришвидшив крок. Мені допоміг червоний сигнал світлофора, котрий затримав і їх. Законослухняні, подумав я. Не переходять дороги, навіть коли на дорозі не було машин. Насправді все було простіше. Вони не хотіли привертати зайвої уваги. Це допомогло мені підслухати їхню розмову. А ще їх було тільки троє. Здається останній з них залишився у їхньому сховку.

— Старий Гейб з глузду зʼїхав! Він не може просто так підвищити нам відсотки! Він же знає, що у нас зараз не найкраща ситуація. Що думаєш Флет?

— Я думаю, що саме через наше становище, він їх і підіймає.

— Та ну! Яка йому з цього користь?

— Не знаю, — обірвав Флет, — але мене більше цікавить звідки він це знає!

Той смуглявий, винувато засіпався на місці.

— А що як ми його просто попросимо? Поговоримо ще раз, нехай увійде в нашу ситуацію. Га? Що думаєш?

— Я думаю, що це погана ідея. Найгірша, котра коли-небудь випадала з твоїх вуст.

— Е-й-й, хлопці. Досить сварок, — втрутився блондин, — краще зосередимося на тому, де б нам відкопати двісті бітЄвро до кінця тижня.

Світлофор засвітився зеленим і я ринув, разом із натовпом. Мені шалено пощастило. Хоча, діло йшло до вечора, та все ж денного світла ще вистачало. Більшість місцевих, поверталася з роботи. Або ж просто йшла на нічну зміну. Така ротація перехожих, неабияк зіграла мені на руку. Усе що мені довелося робити, так це обережно слідувати за потоком та з байдужим поглядом стояти на світлофорах.

— Для нас це непідйомна сума, — продовжив смуглявий, — кажу ж тобі, краще за все, буде домовитися з Гейбом. Він зрозуміє! Повинен зрозуміти.

— Адеме, — скривив губу Флетчер, — якщо хочеш, можеш пояснити це йому самостійно.

— Та ні... — оправдовувався той, — я не те щоб хотів...