Розділ 5

Насправді мені пощастило. Холод ночі, почав поволі відступати. Якби не моє обпечене обличчя, я б запросто злився з натовпом, котрий заполонив вузькі вулиці. Навіть тут, де здається кожному немає до тебе діла, я привертав небажану увагу. Таким чином, я просто був вимушений знову шукати сховку, поміж закинутих будівель. Добре, що у цій частині Нижнього Міста, їх було вдосталь. Я пройшов вузькою вуличкою серед двох, обшарпаних ззовні будинків. Зауваживши, що один з них так і не був добудований, я вирішив, що безпечніше буде перечекати в іншому. Він виглядав покинутим уже давно. У його стінах, виднілися численні отвори, а тому шукати входу довелося не довго. Їх було вдосталь. Кому потрібні двері, якщо можна просто знести частину бетонної стіни?

Увійшовши всередину, одразу давався в знаки запах. Вірніше сморід. Сморід людської життєдіяльності. Мені здалося, що це хороший знак. Скоріш за все, тут живуть такі самі волоцюги як і я. Мабуть, розумніше б було озброїтись чим не будь. Також моя рука та ноги памʼятали нещодавній урок, але мій голод притупив відчуття страху. Я намагався не дихати носом. Саме так. Люди відчувають запахи носом, вірніше рецепторами, які в ньому знаходяться. Пройшовши кілька порожніх кімнат, я потрапив у коридор. Обережними кроками я ступав на потрісканий бетон з вицвілою фарбою. Усі кімнати, що мені зустрічалися, були загромадженні незрозумілим мені сміттям та рештками людського посліду. Чим далі я йшов, навіть сам коридор, з його пошарпаними стінами, почав здаватися на велике звалище.

Увесь цей час, навіть коли я вийшов на поверх вище, я не чув жодних звуків. Аж раптово, з дальніх кімнат в іншому кінці будинку, я почув незрозуміле бурмотання. Ні, то не був крик. Мене не помітили. То було більше схоже на незрозуміле скавуління істоти, котра все ще вважала себе людиною. Я інстинктивно заховався за нагромаджену купу старезного лахміття, котре колись слугувало за меблі. Інстинкти — це те, що наші пращури, виробили у собі шляхом мільйонна років еволюції. Я не памʼятаю, щоб відчував щось подібне, здається памʼять предків швидко дала про себе знати. Різниця полягала в тому, що природні джунглі, перетворилися на бетонні.

Вичекавши певен час, я пересвідчився, що звуки не проходять. Доброю новиною було те, що їх не більшало. Отже, той, хто їх видавав, був сам. Я вирішив підійти ближче. Мушу додати, що освітлення в цілому будинку було відсутнє. Вікна були намертво заліплені якимось темним, невідомим мені матеріалом. Мої очі, трохи призвичаївшись до темряви, почали помічати, ледь видні шпаринки у стінах. А ще ледь видне освітлення у кімнаті мого галасливого приятеля.

— Хі-хі-хі, — його істеричний сміх ставав дедалі голоснішим, в міру мого наближення, — ць-ка, ть-ка! Ефірка зранку, Ефірка в обід і Ефірка вночі! Багатий! Багато ефірок!

Це були ледь не єдині зрозумілі слова, котрі я почув від нього. Усе інше, це був просто незрозумілий белькіт.

— Тю-ка, тю-ка, тю-ка, з Ефіркою падлюка! А без Ефірки ти тю-тю! Ти шю-шю-шю.

Ця пісенька звучала дещо моторошно з його вуст. Підійшовши ближче, я зумів розгледіти його силует. Страхітливо худорлява статура. При цьому освітленні, він виглядав, наче ходячий скелет. Так ніби це просто ходячі кістки, які наче меблі, були всього-на-всього обтягнуті шкірою. Людською шкірою. На плечі, пасмами падало брудне засмальцьоване волосся. Воно було рідким і непостійним. Його бракувало в деяких місцях на його голові, що одразу кидалося в очі. Обережно визираючи з-за стіни, я споглядав на химерний танок істоти. Саме так. Істоти. Вона чимось віддалено нагадувала людину. Або колись нею була. Я без проблем міг розглянути решту кімнати, оскільки двері майже всюди були відсутні, а ця твердиня безумства, не була винятком. Я зумів розгледіти невелике ліжко, котре також слугувало за шафу чи гардеробну, оскільки на ньому виднілася гора, зі старанно розкиданого одягу. То дійсно виглядало як одяг, порівняно з моїм лахміттям. Далі, я побачив щось подібне на кухню, хоча це був всього лиш столик з мікрохвильовкою. А посередині кімнати, наче олтар, виднілося крісло до виходу в мережу. Я чомусь одразу це зрозумів. Тільки це була старіша модель. Замість підʼєднання через нейроінтерфейс, тут був шолом. Шолом, котрий майже повністю змінював реальність. Я мимоволі приклав пальці до важко затягнутої рани за вухом. Щось мені нагадало, що колись я мав змогу підключатися до цієї штуки.

— Спочатку гам, а потім Ефірки... Гам, а потім Ефірки... Га? Ефірки?

Він кружляв кімнатою, аж поки не зупинився на одному місці. Скупе світло впало на його обличчя і я зумів його побачити. На його обличчі витанцьовували химерні образи, так наче йому защемило лицевий нерв. То вирячить зуби, то випне шкіру на шиї, то скривиться у неприродній спосіб. Тут він зіщулився і зморщив носа, видаючи при цьому якісь нелюдські стогони. Це більше було схоже, на якийсь невдалий експеримент вченого-невдахи. Але не його поведінка захопила мою увагу. Він тримав щось у руках. Щось подібне на коробку. Він наче щосекунди вагався і його думки також змінювалися щосекунди.

— Гам, треба гам... А потім... Ефірки.

З цими словами, він різко крутонув на місці та подався до "кухні".

— Тепло... Хай буде теплим... Потім... Ефірки! Ефірки!

Я почув, як включилася мікрохвильова піч, а сама істота, весело підскакуючи з усією крихітною силою свого кволого тіла, плюхнулася у крісло. Він одягнув шолом. Я бачив як він закусив нижню губу, а пальці рук, невпинно вистукували по ручках крісла. Потім, сеанс почався. Істота вичавила з себе звук, щось віддалено схожий на задоволення. Лише я почув щось інше. Я почув заспокоєння. Його тіло перестало битися в конвульсіях. Щось змінилося. Щось змінилося у його тілі. Його рухи стали плавними та спокійними, так наче їм повернулася людська грація. Він щось вистукував пальцями у повітрі. Я зрозумів, що це мій шанс. Поки ця істота, котра на мить повернулася до людського стану, перебувала у Мережі або як її стали називати Кіберпросторі, я вирішив прослизнути попри неї та поцупити те, що грілося у мікрохвильовці. Так, це було ризиковано. Так, у тій кімнаті могли бути інші. Так, я не знав, як саме ця істота відреагує на мою присутність. Але, як я вже згадував, нами людьми, керує інстинкт. Перебуваючи в цивілізації, в достатку та безпеці він може притупитися. Притупитися на цілі покоління. На сотні років. Але, що ця сотня чи навіть тисяча років, в порівняні з мільйонами років еволюції? Це лише мить. Мить, котра настільки швидко забувається, що ти навіть не розумієш, як ми могли їй підкоритися. Виживання та продовження роду. Ось чим підсвідомо керується наше тіло. Чи відчував я тоді страх? О ні! Він відійшов далеко на задній план. Мій мозок знав, що робити. Він працював без мого відома. Я не віддавав йому ніяких команд. Він просто робив, те, до чого звик. Він не дав моєму тілу і собі померти. Такий собі паразит, керуючи гормонами, котрий робить усе для виживання захопленого тіла.