Розділ 4

Нижнє Місто, це не просто помийка. Це помийка, в якій живуть люди. Сотні тисяч людей. Можливо слово живуть, не передає усієї суті, тому, тут краще вжити слово, виживають. Старі, з облізлими фасадами будинки, були близько посаджені один від одного. Здавалося, якщо добряче витягнути руку, можна було постукати у вікно до сусіда навпроти. Житло, котре оферували ці памʼятники корпораційній жадібності, було наче побудоване для одинаків. А кому потрібна сімʼя, у такі неспокійні часи? І все ж, наче наперекір самій людській природі, коридори гарували від дитячого сміху, плачу та криків вічно стомлених батьків.

Звідки я це знаю, якщо втратив памʼять? Так от, я втратив її не повністю. Деякі поодинокі спалахи та відчуття, все ще були зі мною. Я памʼятаю, яким чистим та мʼяким було повітря там, у корпораційних залах, хоч їх самих мій мозок не згадував. Я памʼятав той ніжний смак телятини та лосося, котрий був доступний мені кожного дня. Я памʼятав ті безкраї види з 80 поверху і здавалося, що ніколи не переймався, як виглядає життя внизу. Я був настільки поглинутий своїми ідеями, я настільки призвичаївся до тієї корпораційної бульбашки, що мимоволі забув, що справжнє життя, там внизу, воно... смердить. Смердить отруйними газами, від найближчої фабрики. Смердить тисячею автівок, котрі щодня проїжджають цими вулицями. Смердить запахом вічного поту, від людей, котрі живуть майже на голові один в одного та від браку доступу до базових речей гігієни. Забув, що не кожна їжа смакує. Забув, що побутові відходи, можуть тижнями лежати під будинками, поки не будуть утилізовані. Забув, що таке особистий простір та своя власна кімната. Що таке комфорт. Забув, що особиста безпека, це насамперед, твоя проблема. Забув? А можливо ніколи й не знав, що буває по-іншому? Так чи інакше, мені довелося швидко засвоїти важливі уроки з виживання. Нижнє Місто, це не місце для мрійників. Це жорстока реальність в порівнянні з тим світом, котрий я памʼятав по відчуттях.

Я не памʼятав свого імені. Не памʼятав ким я був. Не памʼятав, як сюди потрапив. Я не памʼятав навіть свого відображення у дзеркалі.

— Флетчере, дивись, хтось спить на твоєму місці.

— И-и-и, — покосився той, котрого називали Флетчером, — але і потвора з нього. Куди поділося його волосся?

— Думаєш прокажений? Краще відійти, він міг заразити усе приміщення.

— А щоб його, — Флетчер штуркнув ногою зі всього розмаху одну з багатьох порожніх банок, — доведеться знову шукати дезінфікатор!

— Давайте просто викинемо його звідси. Хлопці, одягайте захист і ходіть сюди.

Двійка інших молодиків, в обчухраному вбранні, підійшли до решти. Зі своїх, здається бездонних кишень, вони дістали щось подібне на латексні рукавички. Проте, вони були масивнішими, такими, що огортають усю долоню та закінчуються трохи вище запʼястя. Наче рідина, що заповнює усі прогалини та нерівності. Потім послідували маски. Мінімальних розмірів, такі, що закривають очі, ніс та рот. З неймовірно маленьким, але судячи з усього надзвичайно ефективним фільтром.

— Викиньте цю потвору з нашого місця, — закомандував Флетчер, — але будьте обережні. Ми не знаємо, що він підхопив.

Молодики витягнули металеві кийки. Вони були зручно прилаштовані до широких штанів. Одним рішучим порухом руки, вони моментально видовжилися і стали схожі більше на ті, що носять міські поліцаї. Вигляд у них був страшнуватий. На них була шкіряна куртка, так само з безліччю маленьких та великих кишень. Їхні головні убори, нагадували нейро-шоломи, котрі носять деякі жителі корпораційних кварталів. Тільки з тією різницею, що ці були теж зроблені з матеріалу на подобі до шкіри. І так. У них по боках, теж були заглибини на кшталт кишень. Їхнє взуття було непропорційно великим, як для їхніх тіл, але здавалося, це не заважало їм вільно пересуватися. Вони ступали обережно. Занадто обережно як для людей їхнього вигляду.

— А він взагалі то живий? — помимрив один з них.

Здавалося, що наявність маски заважає йому говорити.

— А мені звідки знати? — обмовився Флетчер, — виштовхайте його, та й по всьому.

— У що це він закутаний? — промовив інший, — я такого ще не бачив.

— Я теж, — маска, явно була замала, — щось подібне до плаща? Флете, ти у нас по речах, знаєш, що це?

— Це називається термоплащ, — мовив Флетчер рішучим тоном, — Він холодить, коли на зовні гаряче, а коли холодно — зігріває.

— Нічого собі штукенція! Скільки б старий Гейб за таку заплатив?

— Якщо він дійсно заражений, він би пристрілив нас на місці, а потім би й сам повільно сконав — промовив інший, — гей ти! Прокидаємося! Прокидаємося, кому кажу!

Максимально витягнувши руку, один з них простягнув свій кийок та штрикнув у плечі того, кого вважали за прокаженого. Відповіді не послідувало. Наступний поштовх був дещо сильнішим. Не подумайте, що це у мене завжди такий міцний сон. Аж ніяк. Перед тим як потрапити сюди, я всю ніч шукав прихистку. Мої ноги, наче були налиті свинцем, а мозок відмовлявся раціонально приймати рішення? Чи не дивно правда? Від втоми тіла, знижується також здатність думати? Чи є спосіб, щоб заборонити тілу відновлюватися, а натомість перенаправити усю наявну енергію до мозку? Можливо колись я памʼятав, як розв'язати цю проблему. Хоча ні. Звідки? Я ніколи ще не був в такому стані, як тієї ночі. Я вже не їв від слова нічого два дні поспіль. Ні, не тому, що не міг нічого знайти, а тому,що мав необачність випити води, звідки її пити було не слід. Звідки мені було знати, що вода, вона не всюди однакова... Вирішивши дати шлунку відпочити та вивести токсини, я і так нічого не міг їсти, усе одразу поверталося. Так, я проплентався майже цілий день та ніч у пошуках прихистку. Бувши на ногах, я почував себе безпечно, але безпечний сон на вулицях Нижнього Міста, це зовсім інша ліга. Так от, мені "пощастило" натрапити на такий собі прихисток, біля однієї з закинутих будівель. Зайти в середину я не наважувався. Ніхто не знає, хто чи що може очікувати тебе в темряві закинутих помешкань. Але, як вже казав, коли знемагає тіло — знемагає розум. Навіть тут, усе вказувало на те, що на цьому "безпечному" для сну місці, хтось вже оселився. Звісно, коли я майже під ранок вмостився спати, тут ще нікого не було. Мій мозок просто відмовився взяти під увагу різні факти. Розкидані порожні алюмінієві банки з-під напоїв, використані коробки з-під їжі, а навіть необачно залишені спальні мішки. Ті, хто тут жили, скоріш за все почувалися в безпеці. Якимось чином, вони могли собі це дозволити. Усе, чого мені тоді хотілося, так це кілька годин, а ще краще з десяток годин спокійного, безтурботного сну.