Розділ 3

— Шефе, чи це мені тільки здається, чи він тільки що описав ранні моделі вашого модуля глибокої памʼяті?

Їхній приватний канал звʼязку, все ще підтримувався.

— Усе можливо. Перші люди були досить розвинутими.

— Але звідки в біса у них, технологія, котра майже точно працює, так як наша? Це вас не насторожує?

— Звісно, що насторожує, Арі.

— І що ви думаєте? Це знову якась гра?

— На даний момент, знаю тільки одне — висновки робити зарано. Послухаймо, що він розповість нам далі.

Двоє слухачів, стояли так само непорушно, закінчивши слухати історію. Їхні шоломи виблискували барвами від дисплея. Розум-Дейн, а вірніше його синтетичний, хоч і сповнений людської інтонації голос, затих. Він завмер, неначе в очікуванні, щоб дати своїм слухачам зрозуміти історію.

— То це тоді, тебе вбили? — Прорізав тишу Архіваріус.

— Ні. Я залишився живий, — відповів синтетичний голос.

— Он як, — не витримав Арі, — тоді чому ж тебе залишили в живих?

Замість відповіді, кольори на дисплеї змінилися, немов переливалися з одного в інший.

— А я гадав, що нетерплячість, притаманна тільки людській расі — відповів Дейн після короткої павзи.

— Нетерплячість притаманна усім, кого водять за ніс, — відповів Арі з невеликою ноткою погрози в голосі.

— Арі! Перестань, негайно!

— Шефе, ця штука грається з нами. Щось тут не так. Я це просто нутром чую.

— Арі, це наказ! Ти зрозумів? Далі перемовини буду вести тільки я!

— Арі мав на увазі, — одразу втрутився Архіваріус, — що описана тобою смерть, була настільки реалістичною, що було важко повірити, що ти вижив.

— Я вижив тільки через те, що сподівався нападу і був заздалегідь підготовленим.

— Зрозуміло. Значить це не тоді ти став цією... Розумною машиною?

— Ні.

— Хм-м-м, — знизав плечима Архіваріус, — не проти розповісти нам, як саме ти вижив?

— Для чого вам ця інформація?

— Розумієш, у нас, коли розповідаєш історію, заведено ділитися фактами. Так вона стає реалістичною.

Дисплей знову прокрутив кольори, наче обдумував кожне слово.

— Я розповів про себе. Тепер ваша черга. Це ж... Чесно?

— Хм-м, — пирснув про себе Архіваріус.

Він одразу вловив на собі спантеличений погляд Арі. Він був аж надто обережний, навіть як для помічника.

— Думаю, ми можемо щось тобі розповісти, — продовжив той, — що ти бажаєш знати?

— Чи є серед вас, подібні до мене?

Дейн запитав мало не від разу. Так, ніби тільки чекав на це.

— Подібні до тебе? Штучно створений розум... — Архіваріус наче зважував кожне слово, — Я вже, здається згадував, що ти перший представник, якого ми зустріли. Але це не означає, що ми не знайомі з концепцією. Завдяки ордену, до котрого я належу, наша цивілізація, відмовилася від реалізації цієї ідеї.

— Чому? — Так само швидко, запитав Дейн.

— Ти дійсно хочеш знати чому?

— Так.

— Якщо коротко, то штучний розум — це загроза.

Кольори на дисплеї змінили свої барви на темніші.

— Ви вважаєте мене загрозою?

— Ні, не ти. А сама концепція. Розумієш, мій орден збирає усе про нашу історію, історію інших цивілізацій та їхні надбання. Ми як нитка памʼяті, котра зʼєднує цілі покоління. Ми збираємо, сортуємо, класифікуємо та врешті решт підбиваємо певні підсумки. Будь-який винахід, будь-яка новинка, врешті будь-яка технологія спочатку проходить через нас. Ми наче санітари майбутнього. Без нашого дозволу, ніщо не має права на існування. Незнайомцеві, це може видатися за непотрібні обмеження, що ми самі пригноблюємо власний розвиток. Але це ціна, котру ми платимо за самозбереження як виду. Ми й самі були на грані. Ми радісно підстрибували на краю прірви, наче діти, не думаючи про майбутнє та наслідки. Так, наші діти дуже схожі на людські, у цьому плані, якщо тобі цікаво. Але ми заплатили свою ціну. Це знає кожен. Для побудови нового порядку, потрібно зруйнувати старий. Цю подію ми памʼятаємо як Генезис. Це важливо. Ми памʼятаємо не руйнацію. Ми памʼятаємо створення. Мій орден виник у найсприятливіший для цього час. Памʼять тих, хто пережив, ще була свіжою, рани ще жевріли та не встигли затягнутися. Усі погодилися. Пройшли десятки поколінь, але мій орден зумів вберегти ту памʼять. Зробити її не звичайним ехо минулого, а чимось серйозним. Чимось, на кшталт вашої релігії. Чогось, що не існує, до чого не можливо доторкнуся, але щось таке, з чим рахуються.

Отже, ми зібрали, та зіставили десятки причинно-наслідкових сценаріїв занепаду великих культур та цивілізацій і вивели одне, узагальнене правило. Правило, котре дало нам самим змогу, уникнути власного самознищення. Воно показує, що вагомою причиною занепаду, являється саме створення інтелекту. Машини, котра забирає від свого творця потребу в біохімічних процесах. В мисленні. У заглиблення в процеси. У вдосконаленні. Спочатку, це завжди неабияк прискорювало розвиток, але потім... Потім, все виходило за рамки. Усе ставало більш абстрактним. Повставали цілі системи з абстракцій, котрі нагромаджувалися самі на себе. Кожний наступний крок у розвитку, приносив нові досягнення, але і нові виклики. Досягнувши пункту неповернення, доля цілих держав залежала від змоги штучного розуму вирішувати їхні проблеми. Коли творці, перекидають розв'язання своїх проблем на своє творіння...  Цілі культури гинули, від власного невігластва...

— Дякую, за відповідь, — промовив Дейн, після довгої павзи, — я покинув Землю, ще до її занепаду. Мені невідома її подальша доля.

Архіваріус та Арі знову переглянулися між собою.

— Шефе, здається я зрозумів, як воно працює.

— Що саме?

— Воно дає нам свою інформацію... В обмін на нашу інформацію. Це Земляни привили, йому одну зі своїх якостей?

— Не знаю, Арі. Таких відомостей у мене немає.