Розділ 2

— Але пане... — Еліас мимоволі кинувся за ним, — Консоліум. Їхня промова. Ваш доступ?

— Ти завжди говориш напівреченнями?

— Ні... Я просто... Дещо схвильований...

— Багато хто хвилюється від зустрічі зі мною, це нормально. Я це вже засвоїв.

Еліас був вражений. Він сам не розумів від чого. Чи то від невимушеної прямолінійності, чи то від спостереження за цим генієм з вдачею шкільного юнака.

— Але ж промова...

— Слова, — знову, наче випереджаючи думки зі словами перебив Дейн.

— Прошу?

— Слова. Просто слова. Подивись на мене, — він зупинився та розклав перед ним долоні, — чи я змінився? Я той самий, ким був годину тому. Кажу тобі, то все слова. Прості слова невігласів. За декілька днів усе вляжеться і повернеться до норми. Не переймайся цим. У нас багато роботи, я вже казав?

У відповідь Еліас лишень закивав головою та рушив слідом за своїм кумиром. Перед ним розкинулася лабораторія. Це була величезна сферична зала, в центрі якої стояло крісло-інтерфейс, оточений лісом нейросканерів. Вони були схожі на сріблястих павуків, що завмерли в очікуванні здобичі. Навколо — панорамні екрани, де в реальному часі пульсували цифрові моделі людського мозку. Кожна думка, кожен спогад відображалися як спалах золотої нитки.

— То це і є справжній "Проєкт 55"? — захопливо промовив Еліас, — А мені... точно дозволено тут бути? Мій рівень доступу...

— Якщо ти був уважний, той мій "новий" рівень доступу, забороняє мені бути тут так само як і тобі. Я тобі вже казав. Слова. А зараз допоможи мені з однією річчю.

— Так, що саме? — Його голос здається зробився дещо сміливішим.

— Мені потрібно під'єднатися до нейроінтефейсу цієї громадини, — він кинув пальцем на мережу нейросканерів.

— Це і є той самий рій з нейромереж? То це не просто чутки?

— Не питай, що це, — знову, мов пускаючи слова попри вуха відповів Дейн, — просто зроби те, що я прошу. Коли я буду підключатися до цієї штуковини, я хочу, щоб ти керував потоком даних. Їх потрібно буде відповідним чином закодувати та перенаправити до мене.

— Але я не маю дост...

— Уже маєш. Я тільки що надав тобі доступ. Можеш перевірити.

— Так швидко... Ваш доступ... Він ще активний. Його не забрали.

А що як Дейн має рацію? Він тут крутиться уже не перший рік та знайомий з усіма "верхами". А що як справді, це всього-на-всього прикре непорозуміння і завтра все налагодиться? А я вже тут, у лабораторії, і працюю з самим Дейном!

— Я надіслав на твій датапад необхідний доступ. Коли будеш надсилати дані, просто використай те, що отримав.

— А хто буде отримувачем даних?

— Як це хто? Звісно, що я, — відповів той, і почав вже вмощуватись на широкому кріслі посередині сфери.

— А що саме ми передаємо?

— А ти ще не зрозумів? Цілий архів проєкту! Я не віддам за просто так, роботу свого життя!

Що? Цілий архів? За нормальних обставин, ця операція потребує великого обсягу пристрій для зберігання даних. Людський мозок аж ніяк не є найкращим кандидатом.

— Пане, не вважайте за...

— Дейн, — знову перебив той, — просто Дейн. Ти забув? Я не твій керівник. Мене понижено у ранзі до простого інженера.

Еліас наче не вірив своїм вухам. А як же уся ця показова розповідь про лише "слова".

— Дейне, — почав той обережно, наче ступаючи по крихкому склі, — але це неможливо!

— Неможливо для тебе? Тепер в університеті не вчать працювати з потоками та архівацією даних?

— Я маю на увазі, це неможливо для ва... тебе, — він поправив себе в останній момент, — твій мозок, просто не витримає цього! Це буде швидка дорога до божевільні у кращому випадку! Ти просто станеш... "Обдарованим"!

— Ах! — театрально зітхнув той, — обдаровані. Занадто політкоректне слово навіть для мене. Як можна називати тих, хто попікся об цей священний олтар науки, так, ніби їм щось дарують?

— І все-таки я наполягаю...

— В цьому таки ваша проблема, — повчально відповів Дейн, вовтузячись у кріслі та підключаючись до нейроінтерфейсу, маленької заглибинки за вухом, — ви бачите світ, як вам його показують. Дивіться своїми очима! Дивіться та мрійте!

Їхню розмову перервали звуки, що доносилися з-за дверей лабораторії. Тупіт десятків важких чобіт, ритмічно відбивався від підлоги. Вже за мить, синтетичний голос дверей, відмовляв у доступі, непроханим гостям. Почувся стук у двері. Стук важкої, підсиленої протезами руки.

— Дейнелін Маас! Це голова Ради Директорів Сін Веєр! Вимагаю негайно звільнити приміщення, мені б не хотілося застосовувати силу!

— Чув? — показово кинув рукою Дейн, у напрямку дверей, — у нас мало часу. Двері армовані. Покращений сплав. З їхніми можливостями, вони вибʼють її за якісь пʼять хвилин.

— То навіть у Директора Веєра немає сюди доступу? — запитав той насторожено.

— Чому ж. Є. Тільки не до моєї лабораторії. Мені довелося хакнути їхню систему безпеки для таких випадків як оцей. Тож, продовжимо, якщо ти не проти?

Хакнути систему безпеки "Аетерну"? Він знущається наді мною, чи що? Шанс на успіх цієї операції приблизно між майже неможливо і неможливо.

— Рекомендую тобі поспішити, — продовжив Дейн, під стукіт дверей, — якщо хочемо зробити все вчасно.

— Але пан.. Дейне. Ти впевнений у цьому?

— Усе вам потрібно розжувати... — він показово закотив очі, — ти не будеш завантажувати дані безпосередньо у мій мозок. Вони будуть зберігатися, у спеціально відведеному для цього модулі, котрий підключений до мого мозку. Мій мозок, буде перевантажений тільки самим усвідомленням про існування цих даних, а не їх фактичним володінням. Ці дані тільки до "зчитування". Я не буду мати над ними контролю. І так до слова, це теж моя розробка. А тепер, якщо ти не проти, почнімо.

Стукіт, котрий долинав з-за дверей припинився. Ні. Не припинився. Він змінився. На його місце прийшов важкий металічний гул, котрий лунав на цілу лабораторію. Їх вибивають, пролунало в голові. Дейн знову вказав на двері, як знак, що часу у них обмаль, а потім розсівся на широкому кріслі, немов чекаючи на косметичну процедуру, так як ні в чому не бувало. Самовпевненості йому не позичати.