Розділ 1

Це місце не називали їдальнею. В корпоративному жаргоні воно проходило під назвою "Рефракторіум", і це слово якнайкраще описувало суть.

Приміщення було величезним, але здавалося порожнім навіть у годину пік. Замість стін — панорамні панелі з армованого скла від підлоги до стелі. Вісімдесятий поверх. Внизу, під щільним шаром брудно-жовтого смогу, кипіло місто — нескінченна мережа світлових артерій, що пульсувала вдень і вночі. Звідси, згори, воно виглядало як мікросхема, абстрактна й нежива.

Тут не було черг, офіціантів чи запаху їжі. Повітря було стерильним, із ледь відчутною ноткою озону, як після грози. Коли співробітник заходив, він просто обирав вільний стіл — ідеальний білий прямокутник з матеріалу, схожого на кістку.

Щойно Еліас сідав, поверхня столу м'яко засвічувалася. Жодних меню. Стіл сканував його біометричні дані з браслета на зап'ясті, аналізував рівень кортизолу, дефіцит мікроелементів і навіть заплановану на другу половину дня розумову активність. За секунду перед ним з'являлася голографічна проєкція рекомендованої страви. Завжди три варіанти: «Оптимізація», «Баланс», «Енергія».

Еліас торкався пальцем проєкції, і стіл тьмянів. Кілька секунд тиші. Потім центральна частина столу беззвучно опускалася вниз, а на її місці з'являлася тарілка з їжею, що підіймалася з глибини на прихованому ліфті.

Їжа була витвором мистецтва і науки. Геометрично ідеальні кубики м'яса, вирощеного в біореакторі, прозорі сфери з концентрованого бульйону, що танули на язиці, зелень, кожен листок якої був однакового розміру. Смак був бездоганним — ідеально вивірений баланс солодкого, солоного, гіркого. Але це була досконалість без душі. У ній не відчувалося хаосу справжньої кухні, тепла людських рук. Це була їжа, розрахована алгоритмом. Але хто ж тоді з нас знав, що таке справжня їжа? Вирощена на природній землі, людськими руками та людською працею? Усе замінили автономні боти. Вони стали серцем нашої цивілізації. Її невіддільною частиною, без якої, все б завалилося за лічені години.

— Кого я бачу? Чи це не той щасливчик, котрий потрапив до проєкту 55.

— Привіт, Нен!

— І як там? Розповідай усе! Я лишень чекала цієї миті! Ти ж мені обіцяв усе розповісти, памʼятаєш?

Трохи здивувавшись таким запалом, він на мить відсахнувся.

— Вибач, що так налітаю, — Нен звела свій винуватий погляд, — але... Мені просто не терпиться. Ми ж стільки часу про це мріяли! А дістатися вдалося тільки тобі.

— Насправді, нічого надзвичайного, — почав після короткої павзи Еліас, — я найменший гвинтик у тій величезній машинерії. Відповідно, моє бачення проєкта, також на ролі гвинтика.

— Все насправді так погано?

— Реальна робота, виявилася зовсім іншою, ніж ту, котру ми собі розмалювали. Я не маю доступу майже до нічого. Я навіть не знаю чим, ми займаємося. Розумієш? Тільки якісь незрозумілі уривки, уривчасті завдання... Все воно якось... Не вʼяжеться купи.

— Та ну! — дівочий голос, наче намагався підбадьорити, — це все ж краще за проєкти на нижніх поверхах.

— Навіть не знаю... До речі, вибач, що запитую...

— Як ми тут опинилися? Ха! Думаєш тільки тобі так пощастило? Нас відправили на "верхи" в рамках обміну проєктами. Ми тут тільки на один день.

— І вхід майже всюди заборонений, тільки в рамах нашого проєкту, — почулося позаду.

Невеликого зросту та великої ваги, молодий чоловік, невимушено підсів до своїх приятелів.

— У вас тут туалет кращий за наш "Рефракторіум", — продовжив той. — Цікаво, чи маємо ми доступ до кухні на цьому поверсі.

— Алане, ми тут не на кулінарній екскурсії, — обурилася та, котру звали Нен.

— І як нам бути максимально ефективними при порожньому шлунку? Га? Що скажеш, Еліасе? Місцева кухня відповідає її вигляду? — він буквально пожирав очима тарілку свого приятеля.

— Як на мене, цілком поживна.

— Цілком поживна кажеш, зараз перевіримо.

Алан затримав свій браслет на сканері. Вже ща мить перед ним зʼявилося голографічне меню.

— Працює, щоб його! Тільки зачекай, щось не так. О-о-о-о-о, — застогнав він.

— Хи-хи, — насміхалася Нен, — доступ є. Тільки до страв з нашого поверху.

— Друже, ти ж не відмовишся врятувати друга у біді. Мені такого обіду, як у тебе не бачити, можливо до кінця життя.

— Не верзи дурниць. Впевнений, що за декілька місяців, будете в змозі перевестися сюди або ще вище.

— П-ф-ф-ф, дурниці тут верзеш тільки ти. Сам знаєш, що це майже неможливо. То як, обміняємося обідом?

Еліас, не хотів засмучувати свого колишнього однокурсника в корпораційному університеті, а тому виконав його прохання. Нен, сиділа без обіду. Вона, здається, була зацікавлена в чомусь іншому.

— Бачив вже Дейнеліна? — Раптово запитала вона, дивлячись як живіт Алана, не дозволяє йому дотягнутися до тарілки навпроти.

— Дейнеліна? Дейна? Того самого?

— Ага, — дзвінким голосочком підтвердила Нен.

— Лишень одним оком. У нього своя лабораторія. Вхід без дозволу суворо заборонений.

— І? — її погляд вимагав продовження.

— І що? — незрозуміло перепитав він.

— І ти навіть не спробував заговорити до нього?

— До кого? До Дейна? Ти з глузду зʼїхала?

— Якщо ніхто не побачить, на що ти здатен, є великий шанс залишитися у "гвинтиках". Навіть на вісімдесятому поверсі.

— Навіть не уявляю, що я можу йому запропонувати, — майже у розпачі промовив Еліас, — Кажуть він може просто піти від співбесідника в будь-який момент, якщо йому не цікаво. Думаєш, він би став витрачати свій час на мене?

— Ого, аж так? — не приховувала свого подиву Нен, — Не дивно, що "Аетерн", так вкладається у його проєкти. Ти можеш собі уявити, він закінчив корпораційний університет у 15 років! У 15! І відтоді був керівником десятків проєктів! А нас тільки у 21 допустили до занять першого рівня. Як думаєш, колись зможемо працювати під його керівництвом?