Пролог 2

Серед мертвої тиші, яка роками живилася лише шелестом пророслого коріння, щось змінилося. Це не був звук механічного вибуху чи скрегіт металу. Це був ледь вловимий, майже примарний ультразвуковий свист, що змусив дрібні порошинки в повітрі вишикуватися в чіткі геометричні фігури.

На капітанському пульті, під товстим шаром вологого моху та скам’янілого пилу, прокинувся єдиний вогник. Він не блимав аварійним червоним, ні. Це було м’яке, бурштинове пульсування, що пробивалося крізь бруд, наче серцебиття під шкірою. Поступово світло почало повзти вгору по тріщинах консолі, заповнюючи їх рідким золотом, поки не зупинилося на круглій заглибині для долоні.

Архіваріус зупинився, його дихання стало частим і нерівним. Він простягнув тремтячу руку, але не торкнувся, лише вказав підборіддям на вогник.

— Дивись, Арі... — прошепотів він, і його голос здригнувся від побожного жаху.

Але Арі, вже встиг зайняти оборону позицію та запустити нову команду на своєму терміналі. Під дивний писк, здавалося давно вмерлої техніки, він окутав невидимим силовим полем себе та Архіваріуса. Він зробив все, як того вимагав протокол у цій ситуації.

— Арі, тихіше! Мені здається воно прокинулося.

— Сканери помітили невідомий сплеск енергії... Але її сигнатура мені знайома... Це енергія з нашого зорельота! Скоріш за все, воно використало частину її, коли я відкрив двері!

Першим був звук. Голосний та пронизливий. Якби датчики в шоломі, вчасно не відпрацювали і не подавили його, вони, скоріш все б дістали звуковий удар. Далі послідував спалах, немов саме сонце пробуджувалося після вічності у темноті. А потім... темнота. Все повернулося на свої місця, наче нічого і не сталося. Проте, бурштинова заглибина на консолі пронизливо пищала. Мох навколо неї почав підсихати й обсипатися, оголюючи чистий, дзеркальний метал, який випромінював дивне, майже живе тепло.

Другим послідував голос. Глибокий і впевнений. Він з неймовірною швидкістю вимовляв незрозумілі слова, немов боявся, що знову потоне в океані вічності. Ця мова та її синтаксис були незрозумілі для Архіваріуса. Навіть підключивши модуль глибокої памʼяті, він ніяк не міг укласти патерн, по якому можна хоча б задати напрям пошуків.

Третьою послідувала дія. Неподалік єдиної вцілілої консолі та заглиблення бурштинового кольору, з пласкої поверхні, почався висуватися невеличкий стовпчик.

Арі, інстинктивно став попереду Архіваріуса. Захист також входив до переліку його обовʼязків. Не по словах він знає, що краще бути готовим до найгіршого, аніж нехтувати підставовими правилами оборони.

— Арі, мені здається ця штука це і є той бортовий компʼютер, про який я тобі розповідав, читав мою статтю, котру я тобі надіслав — мовив Архіваріус після глибокої павзи, — що каже тобі, твій протокол у такому випадку?

— Протокол також стосується і вас, шефе.

— Ну що ж, оскільки ми вже тут і як бачиш нам нічого не загрожує, пропоную провести початкове сканування. Ти ж не проти?

Замість відповіді Арі перший подався до консолі. Протокол в такому випадку передбачав, що саме він вступає у перший контакт та пересвідчується чи все безпечно та, чи не має можливості витоку даних. Те, що живе у голові Архіваріуса та його модулях, ніяким чином не може потрапити до чужих рук. Ніщо не повинно торкнутися його памʼяті, бодай на мить. Якщо ж така ситуація буде мати місце, у протоколі ясно прописано, як саме Арі має діяти у цьому випадку. І ця процедура, не до кінця "корисна" для здоровʼя та життя Архіваріуса. Памʼять живе та помирає разом з ними...

— Здається це такий собі інтерфейс підключення, — промовив Арі, підійшовши ближче до містка, — Схоже, що ця цивілізація дійсно полягала на штучних обчисленнях. Вони не знали секретів безпровідної передачі матерії.

— Як думаєш, зможеш під'єднатися?

Замість відповіді Арі ввів команду на своєму терміналі. Ще раз уважно оглянувши мостик, його погляд зупинився на бурштиновому заглиблені, звідти увесь цей час долинало пронизливе пищання.

— Здається, я можу перелаштувати цей прилад. Сканери повідомляють про невелику емісію енергії в цьому місці. Якщо змінити напрям руху, тоді теоретично можна і надіслати її у зворотньому напрямі. Теоретично.

— Іншого виходу у нас немає, правда ж? Протоколу для таких випадків також немає. Ми перші Арі. Ти це розумієш? Подумай про те, що нові секції протоколу належатимуть саме тобі!

— Шефе... — голос Арі здавався притлумленим, — за наші порушення, нас викинуть з Конклаву в той самий момент, як ми зійдемо з зорельоту. Якщо тільки, як ви вже казали, ми не повернемося з чимось насправді значущим.

— Ентузіазм... Штука заразна, — майже реготнув Архіваріус.

Арі повільно підніс руку до пульсуючої заглибини. Його пальці тремтіли, і це тремтіння дивним чином резонувало з гулом, що йшов з глибини палуби. Коли пучки його пальців торкнулися холодного, шорсткого від окислення металу. Нічого не сталося. Але варто було йому щільно притиснути долоню до дзеркального диска, як світ навколо наче здригнувся.

Під щільною рукавичкою Арі, там де знаходився нейроінтерфейс, від зап’ястя до самих кінчиків пальців, ожило щось приховане. Тонкі, синюваті нитки, зазвичай невидимі, раптом спалахнули яскравим неоновим сріблом. Це виглядало так, наче під шкірою протікала розплавлена зірка.

У момент контакту повітря на містку ніби висмоктало з легень. Арі відчув не удар струму, а різкий, крижаний потік інформації безпосередньо в нервову систему. Його зіниці розширилися, поглинаючи тьмяне світло приміщення, а голова мимоволі закинулася назад.

— Зараза!… — крикнув він. Це був хрипкий шепіт тисяч реле, що замикалися одночасно, — воно намагалося мене хакнути!

— Арі... — майже пошепки промовив Архіваріус і вказав рукою на здавалося вже вмерлий дисплей.

Він вибухнув новими барвами. На ньому почали десятками зʼявлятися невідомі символи. Ще мить і вони почали вкладатися у якусь незрозумілу рапсодію, сенс якої було важко вловити. Пʼять ударів серця і зі старих динаміків видався звук. Судомний, немов пробудження від вічного сну. Він відчувався так, немов саме минуле, прорізувало простір і дозволяло зазирнути за свою пелену. Звук переривався. Замість слів чи речень чи іншого типу синтаксичних сполучень, до них долинали обрізки, котрі не мали жодного сенсу.