Кінець!

Розділ 9. Оце-так непереливки!
По-звірськи вирвані сторінки, деякі з них повністю закривавлені.
400 км шляху.
(Дві краплини крові на початках) Зна... Знаєте, (довбана кров!) цей кашель... Це щось ненормальне! Ще не так давно то було схоже на застуду, зараз — якийсь жах. Бо, на скільки я знаю, від застуди не кашляють кров’якою!
На мене ще не так давно напали, коли я був у безпеці, принаймні я так думав, тому кількох записів може й не вистачати. З поганих новин ще — став хромати на ліву ногу і загальна якась слабкість з’явилась... Не знаю ще скільки так протримаю, тому щоб берегти якомога більше сил писатиму більше, але тільки вже в кінці дня. 
З хорошого - води і їжі мені вистачить до Львова. А чи мене вистачить до Львова? — не факт.
460 км шляху.
Це була найгірша і найважча для мене перебіжка з усіх, мало того, що я ледь всти... ...о заходу сонця, так ще й з моєю ногою пересування це якби не одна з найлегших речей, знаєте. Але, але пори це все (масивна частина кров’яних слідів) ... та боже! Але пори це все ще одна перебіжка і все! Я зустрінусь з Марійкою, обов’язково, врешті я маю, просто мушу! Бо ми довго планували жити там, а через якийсь довбаний потяг і.. легені? має все це обриватись? Це слабацтво, яке я собі не можу дозволити фізично і морально.

А так загалом день був спокійним, навіть хорошим, але все ж таки кашель посилюється і це все я пишу вже майже через силу, відхаркуючи собі у лікоть.
Момент X.
Ось і настав той день, навіть не так, момент, коли я вже майже у воріт Львова, позаду мене вже хороший натовп з мертвих, кашель і нога мене вже добивають.

-Гей! (напад задушливого відхаркування) Я тут! Я живий, допоможіть мені, бляха! — сказав я це з повним ротом крові.
І тут, хрясь! Мене повалили на землю. Якось закриваючись рукою з усіх сил від того, щоб мене з’їли, продовжував гукати на допомогу. Аж ось, в очах вже почало темніти, а рука слабшати, чую якесь далеке „Ми вже йдем!“. За якийсь момент, ледь притомний я, бачу, що ніхто на мене не нападає, а навпаки навіть — простяг руку допомоги.
Тільки-но схопивши її, мене враз підняли з землі, так легко, наче я був просто пір’їнкою.

-Друже, йди звідси ще трохи і буде безпечно. Чуєш? Ми тебе прикриємо, тобі лиш ступити трохи треба, - мовив мені твердо, але по-своєму турботливо якийсь хлоп.

Я просто кивнув йому у відповідь.
Ще кілька тяжких кроків, ось люди... І (кров заполонила весь рот, тож прийшлось суміш мокроти, слини і крові насилу випити, щоб хоч якось облегшити собі в цьому житті щось.
Бачу серед натовпу (що прокинувся від звуків нічних боїв)... Марійку?! Зібравши останні сили вже доходжу до безпеки і непритомнію.
-Ні, ні! Не вмирай — щось пробурмотів я собі, навіть не зрозумівши, що був вже давно у безпеці.
Мене підлатали, а правильніше сказати підлатала Марічка, а товариш так чисто надавав усе необхідне і притулок у своїй майстерні. Нарешті я там, де маю бути. Моя легеня так повністю і не відновилась, тому коли роблю щось фізично важке — з’являється кашель, хоч без крові.
Так само і з ногою, мабуть хромим буду вже назавжди. Як мені сказали з того дня пройшов вже десь тиждень (а відчувається так наче це було вчора). Про мене тут вже пішли якісь чутки, але справжню історію знають лише тільки ці двоє. Шкода, що у мене навіть ні кришки за душею, та хоч живий, знаєте.
Львів виявився майже ідентичним до Києва, хіба може тут трохи приємніші люди.
-Свіжі новини! Свіжі новини беріт, ціна — дрібниця, інформація — захоплива цікавиця! — викрикував собі хлопець-газетяр.
Підійшовши до нього, я миттю вхопив один примірник (звичайно потім за мене товариші докинули йому грошей).

„Потяг знову працює як зазвичай, коли чекати нові рейси...
СЕНСАЦІЯ! Чоловік пройшов пішки від Києва до Львова і не постраждав, усі прагнуть його поради і думки з приводу цього всього, але де ж він подівся?...“
-Бачили, про мене вже в газеті пишуть!
-Як тут не побачити, коли про це тарабарять вже відтоді, коли ти прийшов сюди, - дорікнув мені друг.
Ми далі ходили по центру, купляючи собі щось поїсти на вечір.

Загалом, це була хороша мандрівка, а це мабуть щасливий кінець для неї. А я вже поки що прощаюсь, сподіваюсь вам була цікава річ, навіть пригода, що змінила мене вже, так сказати, назавжди.

11. Слова автора. Епілог.
Дякую за прочитання твору!
Ще хочу виразити окрему вдячність таким людям, як: Роман Фененко, Ілюха (бо ти класна людина), Кефе, Маша, Зоряна (всім вам чотирьом ще за підтримку у складний період :]). Всіх кого забув, сорі, у мене дємєнція, але ви самі знаєте про кого я.

Ваш Голос у тексті!
Текст написано 26.07.2026 1.31 ранку.