Шлях. Ep 2

Розділ 8. Повернення на шлях.

Сон?

Кому ти треба? Кого любив ти в знак? Коли впав низько так?

Дві руки. Диво-сонце. Яскрава долина. Хмари прямовисно нависли наді мною. Спокій.

-Йди-но сюди! — почулось мені здалека. Йди-но, не бійся, тебе точно не скривджу.

Здається, голос знайомий. І враз мені щось переключило в голові. Це Марія! Так, це вона!

-Де ти? Чи не ти ж то руку втратив, чи не ти страждав, щоб інші знали? — знов її голос.

„Не я...“ — щемливо подумав.

Ось, ось я вже бачу її! Ще кілька кроків.

-Що ти ж так настраждався, мій коханий! Без руки лишився та й віку вкоротив собі.

„Що?!“ — в останнє пролунало в моїй голові. Я тону. От і вже й закінчиться повітря, от і вже дня я торкнусь. Нікуди й ні до кого я не дійшов, просто ілюзія...

Останнє моє бажання -

Дожити до завтрашнього рання.

Бо життя зі смертю - не вороги,

а сучасники одвічної біди.

Знав би кого любити, а за що вмирати

Може й путь свій зміг би віднайти.

Та й не знаючи блуд старого лиха,

Жив би далі, непомітно, стиха.

Вже й долю власну полонив,

А як не полонив - то за що би далі жив

Моє слово - воно просте

Любити можна всіх за все,

а вмирати треба за своє.

Ранок, світання.

Вдихаю на повні груди. Все, знов бачу сонця промінь. Тепер починаю свій шлях... Думали, що все так різко буде?

Отже, прокинувся щось дуже важко, наче до того пів ночі не спав. І от таким напівсонним зібрався: одягнув пальто, штани, черевики, а далі порозпихував по собі всілякі цікавості, наприклад, топірець тепер можна швидше й легше дістати, а фляга з водою у мене на поясі (ну, і важке це все!). Мене підняли вгору ліфтом (така коробка, що за допомогою чогось типу канатів їде прямовисно вверх).

Мені хтось підказав, що я десь 200 км. від Києва, значить за приблизними підрахунками мені залишилось ще десь 310, а значить треба тулити довго, тулити вірно.

А як же це все починалось невинно. Ну, типу, просто якби не той довбаний потяг не був би я посеред лісу, йдучи пішки до міста, яке так далеко, що можна вмерти 350 разів на шляху до нього. Але нє! ТИ вибрав йти і до чого тебе це привело? До вірної погибелі? Бо я не впевнений, що або я не відкинусь на шляху або мене просто приймуть там як нормального. В будь-якому разі не треба про погане, краще просто зосередитись та йти якомога далі.

Новий Львів.

-... зроблю все як ми і обговорювали: розставлю загони навколо міста й відправлю найкращих людей по його голову, - приглушено сказав голос з-за дверей.

-Тільки ж ви не прогавте можливість ліквідувати його якомога швидше, бо нам тут не треба зайвих героїв. Не дай Бог, прості люди будуть наслідувати його дії. — стривожено вимовив другий, більш статний голосище.

-Знаю, знаю, зайвих проблем з якимись самовпевненими ідіотами, за якими просте стадо піде. Але й ви свою частину угоди не забудьте.

-Не забуду, я же на це своє життя поклав, вам просто треба довіра.

Давайте перейдемо поки, що до його судженої (майже) на хвильку.

Останнім часом я помітив, що з нею щось не так. Дуже вона вже схвильована. Не знаю чи то через те, що вістей про Дмитра нема, чи то через останні заворухи, що стались у місті.

Що за заворухи спитаєте? Коротше, одна дуже впливова сім’я, здається, почала впливати на верхівку. З’явились ще більше абсолютно дурних законів і правил, які з реальністю взагалі не мають ніякого відношення до реальності. А ще й останніми днями з Києвом зв’язок погіршився. Але поки що живемо, панікувати не треба. Сподіваюсь його тут зустрінуть як належне, кінець зв’язку.

220 км Шляху.

Пташки співають, трава не зеленіє, вітер милесенько удалині свище, що може бути краще...

А ні, ранкова насолода тут, я думаю, - проста ілюзія. Бо ніяк інакше не пояснити те, що я буквально кроки три ступив і відразу ж ці недоживі об’явились! Ну, буде хоч нагода щось нове випробувати. Погано звісно, що боєприпасів у мне всього штук 10, сподіваюсь бути хоч трохи точним (абсолютно ні). Так от, вихопив я свою зброю, зарядив і... Ледь попав! Бо ці довбані руки дрижали аж до неможливості! Та й попри це, мої старання не виправдались (бо поганий з мене стрілок). Та нащо сумувати як можна їх всі дружненько перерізати! (зі мною точно щось не так). І тут пішли один удар за одним, один за одним. Щось прилітало по мені, щось по ним, та загалом лишились тільки кілька гематом і синців, нічого серйозного.

240 км шляху.

Цей рюкзак, це все це ж неможливо просто, так давить на плечі... Треба щось з цим робити, бо так кожну маленьку зупинку на „перекус“ робитиму невимовно довгою і це починає вже трохи набридати (наче до того все ок було). Мабуть треба буде щось м’яке підкласти під лямки. Ще й вода... Вода її треба буде вже завтра зрання десь шукати, це погано насправді, бо йти мені ще довго, а от так-от кожен день води точно не буде.

Знаєте, мені вже навіть потрохи починає подобатися моя нова рука. Так, це не є повною заміною „оригіналу“ та все ж краще ніж зовсім без неї. Ще цікаво, що там у тому Львові відбувається? Типу, чи як там? Та я думаю краще ніж тут безумовно.

Щось я засидівся тут, серед лісу. Одна тиша та спокій і цей прекрасний легенький бриз, що обдуває околицю. Та треба йти, позаяк у русі життя.

Новий Львів. День.

Ще один прекрасний день і ще один день без вістей від Діми. Лиш би бідний там не помер. Оці от думки, очікування дуже виснажують та що поробиш, коли про нього ні сном, ні духом. Ще й ці кретини! Вони явно щось замишляють, але я точно не можу довести що! І оце й лякає, може коли він прийде його можуть заперти куди подалі, а може ще й гірше! Загалом, зараз поки не до цього, ти хотіла дати собі кілька днів перепочинку, ти маєш собі їх дозволити, а не знов занурюватись у все це. Здається, один наш спільний знайомий був у своїй майстерні неподалік, може завітати до нього на чай? Ай, так і зроблю.