Бункер Ep.2

Розділ 7. (Не)Солодке життя.

Не встиг зрозуміти як, та вже пройшов день, може два з того моменту, як я прокинувся тут.

Все просто ідеально: мене ніхто не зжере, не вб’є, я не помру з голоду, спраги чи чогось іншого, про мене піклуються... Та все ж хорошого не повинно бути забагато, тим більше я пообіцяв, що дійду до Львова, дійду до неї.

Отже, після сніданку почну збирати рюкзак (хоча б попрошу, щоб мені видали його).

Сніданок.

Ми (Я, Зоряна й Андрій) як зазвичай сіли за одним столом. Сьогодні мені випала честь йти замовляти що поїсти. Підкликавши робітника столової, я почав замовляти їжу.

-Ем... Мені три чаї, одну яєчню, один пудинг й одну вівсянку за отой столик.

-Добре, - я побачив, як після цього „добре“ змінилось кардинально змінилось обличчя працівниці. — То Ви той, що прийшли до нас ззовні? Бачу, життя Вас не пощадило...

-Так, так, життя у мене не з найпростіших, тільки ж не забудьте принести їжу.

-А, добре, вже готуємо, - з доброю посмішкою на обличчі відповіла вона.

Я пішов назад до своїх знайомих.

-Мене трохи нервує, що багато хто якось кого на мене дивиться, наче я не такий як усі!

-Слухай, будь спокійніше, не переймайся, просто вони ще не звикли бачити людину з протезом замість руки, от і дивляться — сказав Андрій.

-Д-добре, - трохи заїкнувся я. — А ще знаєте, думаю вже пора.

-Ти про що?

-Ну, знаєте я тут трохи засидівся до того ж я пообіцяв, що дійду до Львова хоч би чого це мені не вартувало. Тож, оце от поїм з вами й збиратимусь йти.

-Я, ми можемо допомогти з припасами, одягом і таким іншим, - з надією глянув мені в очі Андрій.

-Якщо з таким же успіхом, як ти зараз їси допомагатимеш, то вже краще хай він сам вже все зробить, - втрутилась у розмову Зоряна, прожовуючи залишки жовтка.

Склад вживаних речей.

Що ж, пройшло чимало часу, а значить треба повертатись до своєї основної цілі — підготовки. За рекомендацією Зоряни я прийшов сюди, „в місце, де можна знайти буквально будь-що“. І так, майже відразу ж бачу рюкзак та ще й потрібних мені розмірів! А от шукаючи пальто й черевики, я витратив чимало часу, аж занадто багато для таких дрібниць. Штани знайшлись вже поки шукав основне, тому з ними теж особливо проблем не виникло. Тепер треба зібрати основне. Ну, там всякі пайки, чим запалювати, може зброю якусь. Сумніваюсь, що тут є їжа та зброя, можливо тільки якісь черкала чи щось схоже на них. І я виявився правим. Недовго шукаючи, знайшов черкало та якийсь топірець.

Зала.

Залишив поки усі речі у своїх покоях, бо треба розпитати де знайди пайки принаймні на днів п’ять. Знов йтиму до Андрія і Зоряни, бо без них як без рук (як би не іронічно це звучало).

Коротше, хвилин за п’ятнадцять їх знайшов. Вони розказали, що треба йти до підготовчого корпусу, вони все знають і допоможуть з усім, а це взагалі в протилежному напрямку від них.

-Гей! Це ж ти, той про кого наші розвідники говорили? — Гукнув мені хтось з купи людей у однаковій формі.

-Так, - крикнув у відповідь.

-Йди-но сюди! Ми зберемо все, що тобі треба.

Я підійшов.

-Добридень.

-Добрий, он скажіть тому хлопцеві, - він указав на когось поперед нас, - все, що треба, і тобі принесуть майже миттєво.

-Добрий день, мені треба пайок на днів п’ять і ті штуки... Як вони називались... А! Точно! Самостріли і щось, чим вони стріляють, - мовив до наче того хлопця.

-Добре, зараз принесу, але Вам доведеться зачекати. — відповів він.

Я відчув якесь полегшення і радість, бо скоро, лиш треба просто дійти, буду у стін Львова. І... І ще багато чого, зі мною все буде добре, життя стане краще, або воно просто буде спокійним, не важливо. Важливо, що буде краще.

-Ось, - мовив до мене хтось.

-Що?

-Ось, все, як замовляли ваші їжа, зброя, набої...

-А, добре, дякую.

Взявши це все, потулив у свої покої, щоб запакувати й нарешті піти з цього мирного, але все-таки чужого місця.

Я так щось зрозумів, що треба йти завтра на світанку, бо так зможу більше за один день пройти, ніж зараз, коли багато часу вже пройшло в нікуди.

Глибокий вечір, останні митті перед сном.

От лежу тут і думаю: „А що буде далі? Ну, прийду я туди? А чи приймуть мене чи не вб’ють? А що як мені залишитись? Що буде? Ну, житиму тут і що? Що далі? Який сенс життя без любові, надії, без мети? Це вже не життя, а просто... просто існування...“