Бункер

Розділ 6. Підземний рай.

Ранок? Ну, принаймні я так думаю, що ранок. Отже, як тільки я знов прокинувся побачив обличчя Зоряни.

-Нарешті прокинувся!

-А скільки я спав?

-Ну, десь дня зо 3 ти був непритомним. Ми взагалі спочатку подумали, що ти після тої сутички здох, але ні. Ти все-таки міцний горішок.

-А... ем... Що відбулось взагалі поки я був непритомний?

-Ну, ми тебе такого з ще однією групою віднесли сюди, де ти пролежав ще 2 дні. А зараз, тільки не бійся, ти втратив руку. Завдяки бинтам, антисептикам й джгутам ти залишився живим. А з хороших новин — у тебе буде нова рука!

-Що? Якого біса! — здивувався я, але як тільки в очах проясніло я побачив, що правиці вже нема.

-І якщо ти будеш не проти то тебе зараз введуть у сон для твого ж блага.

Й після цього я відчув укол 3-2-1 і все, заснув.

Не знаю скільки часу з того моменту пройшло, але я прокинувся так наче той діалог був 5 секунд тому. Оглянув себе наскільки це було можливо й побачив обновку. Нова рука. Пальці тепер складаються з пласких прямокутних залізних фаланг, що прикріплені до кульки-кисті, що може спокійно обертатися, лікті зроблено схожу кулю, що з’єднувала дві облегшено-металеві кістки. Сама плечова частина, як виявилось, може спокійно обертатись на 360 градусів. А якщо специфічно зігнути кисть — вилізе вбудований ніж.

Невдовзі до мене зайшла Зоряна.

-Бачу, що вже бавишся зі своєю новою іграшкою.

-Ем... Так, наче...

-Добре, тоді не відволікатиму. А ще сходи в столову хоч поїж нормально.

Вона пішла. А я все ще не міг змиритися з тим фактом, що руки вже нема. Коли встав з ліжка, вирішив оглянути кімнату. То була звичайна палата, але на диво в ній було дзеркало. Мені ж цікаво стало як я виглядаю.

На диво я ніяк не змінився, хіба що може на обличчі на один-два шрами більше стало. Хоча ні, я блідий як якийсь покійник, щоки запали від голодування, а ще ця нова рука виглядає якось дуже страшно. А ще це... Мені десь треба одяг знайти, бо отак-от голяка ходити не дуже. Та ще й перед усіма...

Отже, понишпоривши у цьому приміщенні ще трохи знайшов тільки один-єдиний білесенький рушник. Що ж, значить я йду в цьому рушникові в столову...

Там було так шумно, я ледь знайшов своїх нещодавніх знайомих.

-Бачу ти вирішив показати усім свою нову обновку і не тільки її, — дорікнув мені.

-Ага-ага, одягу в палаті не було, прийшлось імпровізувати.

-Чорт, ті придурки забули принести одяг, - пробурмотіла під ніс Зоряна.

-Що? — не почув я

-Нічого.

-Слухайте, а мені стало цікаво чи є ще якісь бункери по-типу цього?

-Мабуть що є, але ми знаєм тільки про один такий, та він зараз непридатний для життя в ньому, - спокійно продовжив Андрій.

-А чого?

-Ну, бо там як сказати... Скажений ШІ, залишив на вічні муки чотирьох людей, ми самі. Тож наше керівництво вирішило не втручатися туди.

-А, до речі, як тобі твоя нова рука? — спитала Зоряна.

-Нормальна, нічого іншого сказати не можу.

-Там ліхтарик є ще, але я не розібралась як його вмикати.

-Серйозно?

-Так. Слухай, а ти завжди був такий?

-Який?

-Ну, тільки шкіра й кістки одні.

-Ні... — хотів я щось ще сказати, але мене вкотре перебила Зоряна.

-То, значить це слушна нагода замовити щось поїсти.

-Добре, замовляй щось.

-Так, а що ви будете?

-Я буду гречку, борщ з хлібом.

-А мені щось на власний розсуд, головне, щоб було ситно.

-Зрозуміла, вже біжу замовляти.

Невдовзі нам принесли їжу. Я би не сказав, що нова рука дуже зручна для поїдання їжі чи це я просто не звик. Ні ложки, ні виделки нормально не зміг втримати.

-А що з моїм одягом стало?

-Ну, як сказати... Легше було його просто переробити ніж якось його підшивати або ремонтувати, - відповіла Зоряна. — Але не переживай, буде тобі новий, може, зробимо й захист трохи.

У мене покотилась ледь видима сльоза по щоці, бо те пальто, яке на мені було, це єдине, що залишилось від батька, єдина річ, яка зв’язувала мене з ним. Добре, що ту сльозу ніхто не бачив.

Позаяк, їв дуже жадібно, вперше за декілька днів я перестав відчувати, що шлунок повільно перетравлював мене самого.

-Їжа від тебе не втече, можеш й не поспішати так, - гукнув мені Андрій, та його я вже не чув.