Люди. EP2

Розділ 5. Шлях до втраченого раю.

155 км. шляху

-Знаєш, а розкажи трохи більше про Київ, - попросила в мене його супутниця.

-Ем-м-м... Ну, Київ загалом весь оточений стінами й загородженнями. Його центральна вулиця — ринок, де відбуваються всі основні оголошення від Ради.

-А що там з їжею? — перебив мене юнак.

-Тобі все про їжу та розваги теревенити, - дорікнула йому вона.

-Ну, а що з їжею? У нас трохи за стінами є щось типу великого городу, на ньому і я працював до того як вирішив піти...

Ми так ще довго точили ляси про те, про се.

165 км. шляху

-...І таким чином у нас зруйнувався потяг.

-А ти, до речі, казав, що за тобою якийсь там мутант переросток гониться, ти так і не сказав що з ним! — нагадав мені хлопець.

-Знаєш, була раніше приказка така: згадаєш гівно он тобі й воно.

-Ну, і що з ним не так? — не зрозумів він.

-А, те, що я не знаю що з ним робити, а зайвий раз каркати не треба.

-Якщо це тебе так тривожить то...

-Я взагалі-то зголодніла! Може зробимо перепочинок? — перебила дівчина парубка.

-Ну, давайте — погодились ми.

Скинувши рюкзак, я відчув значне полегшення, наче за раз схуднув на кілька кілограмів.

Покопавшись у наплічнику, дістав трохи сала й половину малої жмені насіння й з’їв досить малий шмат, поки мої напарники (напарники ж?) уплітали своє їдло більш впевнено (звісно ж! Їм то меншу відстань треба пройти).

-Знаєте, ми ж навіть не знаємо як один одного звуть!

-Так почни з себе! — вимовив хлопчина, прожовуючи якусь кашу.

-Реально! Скажи своє ім’я — повторила дівчина за парубком.

-Ем... Дайте-но згадаю... Мене наче б то Дмитром звали. А вас? Вас як, допитливі мої?

-Я — Андрій, а...

-А я — Зоряна — перебила вона Андрія. — А можна ще питаннячко?

-Давай.

-Чому ти з’їв тільки малий шмат сала й трохи насіння, поки ми значно більше уплітали наш пайок, і як ти при цьому залишаєшся ситим?

-Ситим, це вже точно, я не лишаюсь, бо такою кількістю їжі не наїстися, але голод відтерміновую на кілька годин чи щось типу того.

-А чому так себе мучиш? — Запитав Андрій.

-Йти довго, а їжі багато не візьмеш, тож треба вибирати, - якось спокійно відповів я. — То, що йдемо?

-Пішли!

175 км шляху

Ми підходимо до якогось майже зруйнованого вщент села. Починає темніти, тож вирішили вже залишитись тут.

-Бачите ту хатку? — спитав я.

-Ну? — не зрозумів Андрій чого я це питаю.

-Може там є якийсь льох, треба перевірити.

Ну, і звичайно ж там його не було, але я чогось відчув на собі погляд, що наче проїдав мене зсередини.

-Що ж, тут залишилось ще дві хати (якщо їх так можна називати). Тож може на них нам пощастить.

-Не думаю, що там щось буде, прийдеться, мабуть, якусь розвалину обороняти, - байдуже проказав Андрюха.

-Не роби поспішних висновків, тютхію, - дорікнула йому Зоряна

Поки ми йшли до хати: «А КОГО ЦЕ ТИ ЩЕ ТЮХТІЄМ НАЗВАЛА?!» - перекрикував мої думки розлючений Андрій.

-Гей, не заважай мені думати!

-А нехай вона перестане мене називати так!

Гигочучи, Зоряна докинула:

-На правду не ображаються!

Ох, чому ж я зустрів таких придурків!

-Та досить вже! ми майже дійшли до здається... — я підійшов трохи ближче. — ТАК! Тут є погріб! Все, ніч буде нормальна! (Як же я тоді накаркав цим).

Після того, як я, нарвавши сухої трави, закрив двірця льоху, почалось найгірше. І ні, не через те, що пів ночі до нас намагались дістатись живі мертві, а через те, що ці двоє вони просто не могли заткнутись, постійно сперечались і тд. Я щось відчуваю, що скоро вони або повбивають одне одного, або покохають. Але зараз не до цього, зараз ми просто під вечір їмо своє їдло.

-Слухайте, а як ви вирішили стати скаутами? — заради цікавості спитав я.

-Ну, знаєш воно якось само, коли не знаєш куди себе подіти — йди до скаутів. Нас завжди лякали цією професією, що типу це дорога в один кінець і що тільки обдаровані чи тільки благословлені Богом зможуть вижити тут, - почав Андрій.

-А я що? Я просто була досить амбіційною й мені було нудно на інших зайнятостях, тому я пішла сюди.

-Досить, знаєте, цікаво. Ви самі вибрали бути разом чи за вас хтось вирішив?

-Якби я захотів, я би ніколи з нею нікуди ні кроку й не ступив. У підготовчому центрі зібрались одні бугаї, тож я завжди пас задніх хоч як не старався.

-А, я взагалі була єдиною дівчиною, хто пішов туди, отже сержанту-інструктору відразу здалось, що буде класно відпустити у світ двох невдах разом.

-А ти чого пішов так далеко від дому у Львів? — спитав Андрій.

-Добре, розкажу. Як вже розповідав, я мав би їхати у той клятий Львів потягом, щоб бути разом з моєю дівчиною, але він був розгромлений. Не маючи жодного вибору, зібрав речі, попрощався з усіма, кого в Києві знав, оскільки вже напланували з коханою стільки всього, як зустрінемось знову.

Ми ще трохи побалакали, я загасив свічку й ліг спати, а вони ще пів ночі ляси точили.

175 км шляху.

Ось я вже прокинувся (і це добре), розбудив нових знайомих. Ми поснідали й вже готові були вирушати.

-Ну, що готові йти?

-Ну, а як же! — відповів мені Андрій.

Отже не встигли ми пройти й 5 км так на нас напало до страхопудисько, яке мене переслідувало.

Андрій і Зоряна відбігли назад, зарядивши свої самостріли, а я залившися лицем до лиця з цим виродком.

Взявши міцніше спис у руки, я встав у позу з якої буде легше тримати удар й вразі чого контратакувати. Андрій із Зоряною вистрілили і на диво навіть попали у 2 з трьох голів. Розлючене цим створіння як замахнулось на мене! Добре, що ледь не в останній момент, через його незграбність, я встиг відійти.

Поки воно підводилось на ноги я зміг рубанути 2 праві руки у цього монстра.