Бункер

Розділ 4. Люди.

135 км. шляху.

3 день.

Все, Я так не можу! Тіло вже не відчуває ніг, треба один день перепочити, сподіваюсь припаси знайду на наступні дні. Може, знайду якісь старі чи не дуже старі харчі/пайки.

Ще 15 хвилин буквально і приступлю до обходу міста. І на що я взагалі поперся у цю подорож? Знав же, що була ідея не дуже!

Минуло 15 хвилин.

Отже, з рюкзаку поки кілька непотрібних речей для проходу місцевості виклав, хоча все ж таки покладу їх назад. Не думаю, що повернусь сюди ще раз.

Знаєте, я голодний майже завжди, їм вже тільки коли не можу стерпіти цього відчуття. Але не про це, вже життя жив у Києві, майже ніколи не стикався з зараженими по-справжньому, не те що мої батьки. Вони взагалі герої — діти одних із засновників першого міста (принаймні вони мені так казали).

Так, судячи з карти це місто раніше мало назву Житомир. Мабуть, колись давно воно було доволі популярним і живим, зараз це пустка, дух. Вітер посвистував у вікнах неживих будинків.

-Поможи-и-и мені-і-і-і, - донеслось від напів-людини, яка до мене повзла.

„Йой! Вони вміють говорити!“ — здригнувся я від несподіванки.

-Вби-и-и-й ме-ен-е-е, - хрипло продовжило воно.

Ну, тут я вже не задумувався. Взяв спис — проткнув бідну істоту. „Ну, хоч комусь в цьому світі я зробив послугу“ — подумав я, попрямувавши далі.

Цікаво, що деякі доми як вампіри — всмоктали душі тих, хто мешкав тут, а деякі навіть говорять з тобою. „Бог покинув нас...“ „Життям тут і не пахло...“ — написи, що прям кричать про тих людей, які були тут.

Здалеку долинали чиїсь голоси... Стоп! Здалеку долинали чиїсь голоси? Та ще й напрочуд нормальні! Я прискорив темп. І вже за кілька метрів, пройдених мною розмова ставала все більш розбірливою.

-...Гадаю, тут нікого не залишилось, - твердо сказав голос 1. - Сам посуди, ми пів міста обійшли, й ні однієї ознаки життя, а нам треба ще повернутись назад, а йти кілька днів

-Зважаючи на це, так, я думаю ти правий, йдемо поки не стало пізно. — погодився власник голосу 2.

„Чорт, вони вже йдуть треба щось робити!“ — подумав я.

-Гей мене забули! — крикнув я.

-Хто це був? — запитав другий.

-Та не зважай, може якісь заражені приваблюють нас.

-Але ж голос був напрочуд нормальний... Ах, добре.

-Ні, я живий зачекайте мене я йду Львову! — крикнув я їм знову.

-Ну, бачиш я ж казав, що то людина! — дорікнув першому другий.

-Добре, зачекаєм на дивного незнайомця.

Я намагався якомога швидше до них дійти, бо думав, що вони от-от підуть.

-Ось ти тут! Ти в цьому місті живеш, чи як? Є хтось ще з тобою тут? — спитав мене біловолосий хлопчина з доволі худим тілом.

-Ні, я мандрівник, наче, - відповів я захекуючись від досить швидкої ходьби.

-Серйозно? — не повірила його супутниця.

-Серйозно.

Вони мовчки дивились на мене як на божевільного, а тоді я сміючись сказав:

-Бачили б ви свої пики в цей момент! Ой, не можу! Я просто намагаюсь вижити дорогою до Львова. А ви вдвох що тут забули?

-Ах, ти! — хотів мене відгамселити хлопчина.

-Охолонь, ти, придурку! — зупинила його дівчина. — А щодо нас, ми вихідці з ледь не єдиного вцілілого місця тут — підземного міста у, як це дивно не звучало б, місті Любар.

-А чого ж вийшли з нього?

-Ми — розвідники, шукаємо хоч якісь вцілілі міста чи щось типу того, продовжила вона.

-А в який ще „Львів“ ти прямуєш? Нам казали, що там нічого окрім пустки не залишилось нічого. — заспокоївся нарешті хлопчина.

-Мушу тебе розчарувати, але зараз там досить чудове місто-фортеця.

-Та ти жартуєш! — перебила мене дівчина.

-Ну, а куди я по-твоєму йду так далеко та ще й з самого Києва?

-Ем... любиш мучитись? — невпевнено сказала вона, розуміючи всю дурість свого питання

-А ви що мені про ваше підземне місто щось розкажете чи це так чисто ви берете у мене інтерв’ю?

-А нащо тобі? Пограбувати нас хочеш? Покличеш своїх товаришів і буде на нас облога? — з підозрою запитав мене біловолосий.

-Ти серйозно зараз? Якби зі мною хтось ще був він чи вона були б якнайменше БІЛЯ мене, бо поодинці важко вижити. — дорікнув вже я йому.

-Та ти не слухай того дурня. Наш бункер недалеко звідси десь 80 кілометрів звідси. Так що нам йти дні зо два.

-Знаю, звучить дивно, але у вас є щось для самооборони від заражених?

-Ну так, маємо по два самостріли — саморобні а-ля пістолети й невеличкі сокирки.

-А що таке пістолет? — запитав я, вперше почувши таке слово.

-Ти не знаєш що це? — здивувались вони в обох.

-Ні, а що? — не зрозумів я чого вони так дивуються.

-Нічого, а пістолет... як це пояснити... Ну, це бачив колись арбалет? — запитав хлопець

-Так.

-Ну, так от тільки замість тятиви там не дуже довга трубка з маленьким молоточком біля руків’я, а в руків’я заряджають кулі — такі досить видовжені штуки, що коли це молоточок б’є по них, то вони вилітають з трубки з величезною швидкістю і шумом, зазвичай їх вистачає, щоб вбити середненького мертвяка. — продовжив він.

-Ем... Зрозумів, - сказав я невпевнено (насправді я нічогісінько не зрозумів. Якісь молоточки, трубочки, дивна штука коротше).

Коротше, я з новими знайомими пішли до їх домівки.

145 км. шляху

Щось я з тим хлопчиною трохи відірвались від його напарниці і я видав оце:

-Слухай, так, чисто між нами, непогана у тебе напарниця. Вона твоя дівчина чи щось типу того?

-Фу! Ні, вона ж моя давня подруга! Не думаю, що у нас щось вийде.

-Ну, як знаєш може колись... — не встиг я договорити, як вона нас наздогнала.

-А що це ми таке обговорюємо подалі від мене в секреті?

-Та нічого, — почервонів юнак. — Чоловічі штучки.