Шлях

Розділ 3. Початок нелегкого шляху.

П’ятниця (вечір).

Пешу Пишу це нашвидкуруч, тому збиротись збиратись й готуватись, мабуть, для найважливішого й найризикованішого в моєму жетті житті — похід до Львова.

Так от, як це почалось. Сьогодні вдень скликали майже всіх містян на головну площу (мені повезло, що я був одним з найперших там). На Хрещатику сказали, що потяг зазнав атаки заражених, чудом вижив тільки машиніст. Тут, вже почав натовп перемовлятись між собою, а деякі батьки взяли своїх дітей на плечі. Зараз потяг у Львові на ремонті та відновленні, тому рейси на наступний місяць відміняються.

Багато хто був невдоволеним, але все ж таки я був єдиним, хто справді хотів туди дістатись. Сказавши старому, що мене не буде досить довго, пішов зразу ж на ринок скупляти всі необхідні речі на свої ледь не останні гроші. Отже, що я взяв у похід:

1. Стару карту (майже безкоштовно)

2.Припаси: Сало (копчене, тому доволі дороге) — 1 кг.

Сухарі — 1 кг.

Найдешевша крупа й толокно — 1,5 кг

Сухофрукти — 0,5 кг

Сушене м’ясо — 0,5 кг

Горіхи й насіння — по 0,5 кожного (1 кг всього)

3.Прокладки для тіла з дуже грубої шкіри (для примітивного захисту від укусів.)

4.Компас

5.Стара татова куртка (якщо Це так можна назвати), бо вечорами вже доволі холодно

6.Невелика фляга води

7.Звичайно, той топірець і кинджалик.

8.Трохи тканини і срібна прикраса.

Наче все взяв, тож до завтрашнього дня готовий. вийшло це все доволі важкеньким, але ж і дорога доволі далека, тому... Тому сподіваюсь, що зможу дійти в найкращому випадку днів за сім, а якщо ні, я буду гарним прикладом, що це погана затія.

Субота, останній ранок у місті.

Ось я прокидаюсь, але не важко, а просто, наче я завжди був готовий до такого. Перевіряю сумку-наплічник, все нормально, а значить час одягатись та йти в небезпечну путь.

Йдучи, я потихеньку прощаюсь з Києвом. Останні промінчики сонця тут, у комфорті, можливо востаннє вдихну вранішнього спокою.

Біля Стіни я зустрів Васю.

-Привіт! — привітався він. — куди йдеш, таким спорядженим?

-Привіт, та от до Львова.

-Аж туди?! Ти жартуєш?! Це ж дорога в один кінець, ні одна людина в цілому світі не зможе стільки пройти, не померши! Скажи, будь ласка, що це жарт.

-Ні, це не жарт. Я справді туди йтиму.

-Добре, зачекаєш, я хоч дам щось, що тобі знадобиться у дорозі.

-Та нашо... — хотів заперечити я.

-Треба, хоч перед смертю згадаєш мене — перебив він мене.

-Ой, та не драматизуй ти!

-Не драматизую, а ти почекай, я швиденько.

Він кудись відбіг. У мене вже почали ноги набрякати, тож я присів в очікуванні. Пройшов деякий час й Вася повернувся з чимось у руках.

-Ось, це тобі.

-Ти приколюєшся?! Моток мотузки?

-Так, я серйозно. Він тобі знадобиться, принаймні я так думаю.

-Ну... що ж добре.

-Давай, бувай і гарної тобі дороги, - він трохи розчулився від такого.

-Давай, щасти.

Безпечна зона біля Києва.

Ну все, я покинув Київ, почався мій шлях. Перші хвилини мене буде супроводжувати напів безпечна зона біля міста. Тож поки я у відносній безпеці.

„І що мені з тим мотком мотузки робити? Ну, типу, як вона мені взагалі може знадобитись? А хоча...“ — роздумував я. Йшов з тою думкою в голові поки не зустрів перше ж поодиноке дерево. Я дістав топірець і як — хрясь! — по достатньо великій гілці, вона відразу ж повалилась на землю, схоже, привертаючи небажану увагу. Взявши очистивши ту осточортілу мотузку в руки, почав нею прив’язувати кинджалик до трохи почищеної й обрізаної гілки. І ось я маю щось, що буде краще ніж короткий кинджал.

З боку кущів щось дивне почулось, а потім те „щось“ на мене вибігло. Це була якась страшна гидота з якимись великими майже нефункціонуючими 2 копитами, 3 руками й головою з численними пухирями. Тоді мені вперше довелось використати свою розробку. Скажу так, вона досить добре спрацювала, видно, що той хто її робив не пальцем роблений. Для мене гостро стояли дві проблеми: проблема сну і проблема питної води. А що не так зі сном? Зі сном то все так, але з місцем сну... Як і де я спатиму, щоб мене не розірвали на шмаття? Якщо це буде старе село чи місто, то все зрозуміло, просто знаходь якийсь льох і все. А от якщо я буду в лісі? Мабуть, шукатиму якісь ями, аби у них укритися.

Добре, зі сном розібрались, а от вода... Без води я не протягну досить довго, ще й враховуючи, що цілими днями буду ходити. Якщо піде дощ, то для мене це буде гірше, оскільки похід затягнеться, а води з собою тягти багато я не зможу, тому треба сподіватись на озера, ставки чи калюжі. Хоча з калюжі я б пити не став. Ну, й звичайно без фільтрації мені не обійтись.

Поки початок шляху напрочуд нормальний, їсти й пити взагалі немає бажання, тим більше, що шлях поки буде пролягати по самому місту, аніж його околицях.

ПЕРШІ 10 КМ.

Не знаю скільки справді пройшло часу, але по відчуттям година-дві точно. Ну, що сказати я все ще в околицях старого міста, нічого такого не відбувалось, тільки сонце якось сьогодні пече.

Вихід зі старого міста, 20 км шляху позаду.

Вже ось-ось і вийду, так-що зроблю перевал буквально на хвилин 15. Скинув рюкзак.

-Ох! Яке полегшення! Так вільно у ці 3-4 години я так не почувався, це просто клас, - сказав собі пошепки.

-Гей! Йди-но сюдеее, тут тобеее пхуде шшшшпоксііййй, - сказало щось з-за дерев, було чутно, як через це напів-гарчання було чутно біль того, хто був колись людиною.

Я насторожився. Взявши в руки свою приблуду, пішов до місця, дурна моя голова, звідки було чути голос.

Шарах! Тарах! Й на мене вскочила майже людиноподібна істота. Від переляку я витягнув свій спис перед собою і це мені врятувало життя. А зараз руки тремтять, що шалені. „Невже я вбив когось, хто ще міг думати... А чи я вбивця в такому разі? Я не вбивця і не воїн, хоча вже так далеко пройшов, треба просто йти далі, просто йди далі...“ — не міг повірити я.