Місто. EP2

Розділ 2. Побут

Заробляю на життя, підпрацьовуючи помічником одного старого фермера. Платить він доволі добре, тож, є на що жити.

Забув розказати про валюту — кришки. Вони є декількох типів: 1. Оболонь, Чернігівське, Рогань — найменш цінні, бо їх дуже багато. 2. Зіберт і Поділ — середньоцінові. 3. Пепсі/Кола — найрідкісніші, тому й найцінніші.

Після 6-8 годин праці я йду на ринок, щоб придивитись собі якісь корисні штуки або ті ж диски. Далі, просто туплю вдома, може послухаю музику, може почитаю щось, та зазвичай відразу падаю на „ліжко“, відразу засинаючи.

Здається, залишився тиждень до мого потягу, треба просто перетерпіти його і я буду у Львові.

Понеділок

Прокидаюсь з першими променями сонця, зовсім не готовим до роботи у того дідугана.

Ще йти далеко... Але все ж, зібравши усю волю в кулак, змушую себе піти до нього.

Прогулянка через половину Києва та ще й зранку здавалась вічністю, та невдовзі сам того не зрозумівши, вже стукочу у двері. „Прокидайтесь, дідо, не мені ж треба ваш врожай, а вам, чого ж просто не відкриєте?“ — подумав я. Двері відчинились.

-Фо ти гамселиф ті двері та у такій порі?! — докоряв він мені. — Я вше людина не молода, мені треба трохи більше часу.

-Так, дайте мені все, шо треба і будете спати скільки вам схочеться!

-Заходь, бери, на сьогодні зірвеш бур’яни і випасеф козу, дофі рясні були, тож поки поливати нічо не треба. За потреби візьми відро, моше, надоїф фось з неї.

-Добре.

-А тепер іди, й фоб я тебе не бачив, тут поки не зробиф усьо.

„Завжди трохи смішно, коли він шепелявить“ — Усміхнено йшов я до загону. Найбільше я не люблю оцю ходьбу! Зранку ходиш через пів міста до того старого пня, потім до загонки з тою довбаною козою, а далі виходити за стіну, щоб випасти її та займатись городом. Добре, що маю знайомих охоронців стіни, а від них вже знаю коди від входу/виходу.

Як-не-як, вже забравши козу, підійшов до дверей. Та раптом хтось підійшов до мене.

-О! Привіт, шо ти, як ти?

Я обернувся та побачив Васю — одного з охоронців.

-Ох, налякав, а так нормально. Сам як?

-Та... Як завжди.

-А можеш пропустити по той бік, а то сам знаєш, - сказав я, показавши на козу і струснувши сумку з іржавою сапкою і відром на ній.

-Так, так, звісно, проходь.

Він відчинив прохід.

-Дякую.

Коли я пройшов то почув.

-Стій! Куди направляєшся?

-А по мені, що не видно? Тим більше, що я тут ходжу майже кожен клятий день!

-Відповідай, швидше! — наполягав зовнішній охоронець.

Обурено видихнувши, я відповів.

-Іду до посадок, може, з яких ти вигодовуєш свою дупу.

-Д-добре, іди давай.

„Завжди якісь ненормальні причепляться! От чому не можна просто нормально, без якихось питань пропустити мене, ні, треба зробити конфлікт на пустому місці!“ — подумки злився я.

Хотів розказати про город. Насправді, я трохи применшую його, це доволі великі території поза основним містом, які також охороняються деякими охоронцями. Більша їх частина знаходиться у районах набережної, але є й подалі. Ті території поділені на області власності деяких людей, я доглядаю за однією з найменших і покинутих, бо ніхто, окрім мене, не займається тою посадкою.

За час поки працюю тут, потоваришував з вартовим, що стереже цей і ще один наступний сектори.

-Що знову працювати прийшов? — сказав Андрій — охоронець поля.

-Ну, а що ще робити? Їсти і мені хочеться.

Він всміхнувся.

-Що правда, то правда. Слухай, а ти не чув ніякі дивні звуки, може побулькування поки йшов сюди?

-Трохи чув, а що?

-Та, вони стали хитріше, можуть нападати зненацька, так що будь уважніше.

-Добре. Можна біля тебе прив’яжу оце бекало, поки буду працювати.

-Без проблем.

Далі я пішов працювати. Щось оце-от сапав, сапав оті бур’яни, та раптом чую якісь звуки зі сторони Андрюхи. Підбігаю, а там він стоїть, важко дихаючи.

-Що тут у тебе взагалі було?!

-Та... Тут... Одні мерзотники — він зробив глибокий вдих-видих, - одні мерзотники напали на мене, леді відбився, добре, що не заділи, а то довелось би на карантин йти.

-Добре, що ти хоч живий. До речі, а коза вижила?

-Цілковито, - запевнив він мене.

-Ну, я вже насапав усьо потрібне, піду козу випашу хоч трохи, може молока сьодні.

-Добре, іди давай — сказав Андрій, усміхнувшись.

Ну, я й пішов. Як завжди знайшов безпечну, на мою думку, трав’янисту точку, прив’язав козу до кілка і сів собі відпочивати, періодично переставляючи кіл.

„А може все-таки спробувати її подоїти?“ — подумав я та й спробував. Зробив точно так само, як раніше вчили: сів праворуч від неї, підніс руку й почав доїти. Чесно, спершу майже нічого й не виходило, але вже коли навіть найтерплячіший пішов би, вона дала молоко нарешті. Зрадівши цьому, з посмішкою від вуха до вуха й виразом обличчя „переможця по життю“ пішов то старого.

Стукочу у двері.

-Фо треба?

Я підніс відро до його обличчя.

-Ось, бачте, я подоїв козу, а це молоко!

-Ти зміг! Нарефті! Тепер у нас є молоко!

-Так!

Ми так радієм, бо молоко — один з доволі цінних продовольчих товарів.

-На сьогодні вільний, ввечері підійдеф дам зарплатню.

Після цих слів, він похапцем пішов у глиб свого житла. „Яке чудо! Тільки десь 11:20, а я вже вільний! — подумав я. — А що ввесь день робити? Байдикувати?“, - ну, так, далі я просто відпочивав.

Пишу про це все в п’ятницю, бо забував робити це в попередні дні. Тим більше враховуючи те, що сьогодні сталось, треба все записати, перед... Перед... Перед, а хоча не буду спойлерити.

Вівторок

Знову повністю розбитим прокидаюсь і насилу йду до діда. На цей раз беру корзину, треба ж таки зібрати частину врожаю.

Хотів розповісти нашо нащо мені той квиток. Тижнів зо 2-3 тому я відправив одну людину дівчину, так дівчину. Кажуть, там краще трохи, ніж тут. А скоро й моя черга буде і... і я зустрінусь з нею.