Розділ 10 Повернення

Сліпучий вир світла згас, і вони знову відчули під ногами тверду землю. Олеся і Крук важко дихали, озираючись. Яскраві, неземні кольори іншого світу поступилися місцем знайомим, приглушеним відтінкам їхнього рідного Чорнолісся. Вони стояли на тій самій галявині біля Джерела Всіх Світів, звідки розпочали свою неймовірну, жахливу подорож. Свіже, прохолодне повітря рідного лісу, насичене знайомими запахами хвої, вогкої землі та трав, здалося неймовірно солодким.

— Ми вдома, Олесю, — прошепотів Крук, не вірячи власним очам. Напруга останніх днів, чи то пак вічності, проведеної в іншому світі, почала повільно відступати.

— Так, Тарасе, нарешті, — відповіла вона, і в її голосі бриніли сльози полегшення. Вони повернулися. Вони виконали свою місію. Зло було знищене біля самого його джерела.

Але їхня радість була передчасною. Коли вони рушили стежкою до села, їх зустріла незвична, гнітюча тиша. Та сама тиша, що вже одного разу віщувала біду.

— Тихо… — Крук зупинився, його рука мимоволі лягла на руків'я ножа. — Надто тихо, тобі не здається? Де гамір села? Де собаки?

Олеся прислухалася, і її обличчя зблідло.

— Я відчуваю щось погане, Тарасе, — прошепотіла вона, її очі розширилися від жаху.  

Вони кинулись бігти. 

Вони дійшли до центру села, до головної площі біля церкви. І тут панувала та сама мертва тиша. Вона лякала більше за будь-які крики, за будь-яку битву.

Раптом цю моторошну тишу розірвав крик. Різкий, пронизливий, сповнений нелюдського болю. Він доносився з боку лісу, з тієї самої галявини, де колись вони зустріли Мавку.

Олеся і Крук перезирнулися, і в їхніх очах відбився той самий жах. Не змовляючись, вони кинулися на звук, не знаючи, що їх чекає, але передчуваючи найстрашніше.

Вони вибігли на галявину і завмерли, ніби вдарившись об невидиму стіну. Картина, що постала перед їхніми очима, була жахливішою за будь-який кошмар.

Посеред галявини стояла Марія. Її прекрасне обличчя було спотворене зловісною, переможною посмішкою, а блакитні очі палали шаленим, нелюдським вогнем. В її руці був довгий, кривавий ніж. А біля її ніг, у калюжі власної крові, лежав Петро. Їхній вірний, мужній друг. Він був без свідомості, його груди ледь помітно здіймалися, а з розсіченої шиї струменіла кров. Олеся з жахом зрозуміла — він помирає.

— Маріє! Що ти наробила?! — закричала Олеся, і її голос зірвався від болю, гніву і нестерпного розпачу. Вона кинулася до Петра, але Крук міцно схопив її за руку, не даючи наблизитися до озброєної зрадниці.

Марія повільно обернулася до них. Її посмішка стала ще ширшою, ще більш зловісною.

— Я ж попереджала тебе, сестричко, що помщуся, — просичала вона, і її голос був схожий на шипіння змії. — Ти думала, я забула? Ти думала, я пробачила? Тепер ти заплатиш за все! За те, що ти була улюбленицею матері! За те, що тобі дістався її магічний дар! За те, що ти насмілилася бути щасливою, коли я страждала! За те, що ти відібрала в мене все!

Вона з насолодою дивилася на їхні сповнені жаху обличчя.

— Він був першим, — вона кивнула на Петра. — Але не останнім. Я знищу всіх, хто тобі дорогий. Я спалю це жалюгідне село дотла. І ти будеш дивитися на це, безсила щось змінити. Це буде моя помста. Солодка, кривава помста.

Марія, з перекошеним від люті обличчям, з диким вереском кинулася на Олесю, її кривавий ніж блиснув у місячному світлі, націлений прямо в серце. Час ніби сповільнився.

— Олесю, бережись! — крик Крука пролунав одночасно з його відчайдушним ривком.

Він не роздумував. Він просто діяв. Інстинкт, вигострений роками смертельних небезпек, вів його. Він встиг відштовхнути Олесю вбік так сильно, що вона впала на траву, і сам зустрів удар Марії. Не прикладом рушниці — він не встиг би. Він виставив перед собою ліву руку, і лезо ножа з огидним звуком увійшло глибоко в його передпліччя. Біль обпік, але адреналін не дав йому ослабнути. Правою рукою він з усієї сили вдарив Марію в щелепу. Хрускіт. Вона з коротким зойком відлетіла вбік, випускаючи ніж, і важко впала на землю, на мить втративши свідомість.

— Тарасе! — скрикнула Олеся, кидаючись до нього. Кров густо текла з його руки.

Але Крук, ігноруючи біль, вже біг до Петра. Він опустився на коліна біля друга. Петро ледь дихав, його очі були напівзаплющені, а одяг на грудях і шиї просочився темно-багряною кров'ю.

— Петре! Петре, тримайся, друже! — Крук обережно підняв його голову, намагаючись зупинити кров хоч чимось. — Олеся зараз допоможе!

Петро ледь помітно розплющив очі, його погляд був затуманений, але він впізнав їх. Слабкий усміх торкнувся його губ.

— Олесю… Тарасе… — прошепотів він, і кожен звук давався йому з неймовірними зусиллями. — Добре… що ви… встигли… Бережіть… Чорнолісся… і… одне одного…

Його рука, що тягнулася до них, безсило впала на землю. Останній подих вирвався з його грудей. Очі застигли, дивлячись у байдуже нічне небо.

Олеся впала на коліна біля тіла Петра, і з її грудей вирвався розпачливий, нелюдський крик, що розірвав нічну тишу. Вона ридала, притискаючись до його ще теплої руки. Друг. Брат. Вірний захисник Чорнолісся. Його більше не було. Біль втрати, змішаний з пекучим почуттям провини за те, що не змогла його вберегти, розривав її серце.

Крук, стиснувши зуби від власного болю і безсилої люті, обійняв її, притискаючи до себе. Він мовчки гладив її волосся, даючи їй виплакатися. Він і сам відчував жахливу порожнечу. Петро став для нього справжнім другом, першим за довгі роки.

— Марія отримає покарання за злочин, Олесю, — прошепотів він, і його голос був твердим, як криця. — Обіцяю. Ми не допустимо, щоб його смерть була марною.

— Але яке? — крізь сльози спитала вона, піднімаючи на нього заплакане, розгублене обличчя. — Марія… вона ж… вона ж моя сестра… Я не можу… я не можу її вбити…

— Ми й не будемо її вбивати, — сказав Крук, і в його очах спалахнув холодний вогонь. — Смерть — занадто легке покарання для неї. Вона відповість за свій вчинок. За все. Перед усіма.