Розділ 9 В іншому світі

Перехід крізь портал був миттєвим і водночас нескінченним. Сліпучий вир різнокольорових вогнів, гул, що тиснув на барабанні перетинки, відчуття невагомості, а потім — раптовий поштовх, і світ навколо них вибухнув. Вибухнув не звуком, а кольорами — такими яскравими, такими неземними, що на мить здалося, ніби божевільний художник розлив на велетенське полотно всі барви своєї найсміливішої палітри.

Коли зір трохи звик, Олеся і Крук зрозуміли, що стоять на дивовижній квітковій галявині. Під ногами, замість звичної трави, ріс ніжний, сріблястий килим з незнайомих, напівпрозорих рослин, що випромінювали ледь помітне, перламутрове сяйво. Галявина була оточена стрункими деревами з гладенькою, білою корою та листям, що мало колір розплавленого срібла і тремтіло на легкому, теплому вітерці, ніби тисячі дрібних дзвіночків. Повітря було густим, насиченим незнайомими солодкими, майже нудотними ароматами, що п'янили і викликали легке запаморочення. А з неба, де замість звичного сонця повільно пульсувала величезна блакитна зоря, лилося м'яке, нереальне рожеве світло, огортаючи все навколо ніжним, оманливим серпанком.

Вони з подивом озиралися, намагаючись осягнути цю ірреальну картину. Все тут було іншим, вивернутим навиворіт. Небо рожеве, сонце блакитне, трава срібна. Здавалося, вони потрапили не просто в інший світ, а в чийсь химерний, прекрасний і водночас тривожний сон.

— Де це ми, Олесю? Якого біса… — прохрипів Крук, його голос звучав глухо в цій незвичній, дзвінкій тиші. Він ніколи не бачив нічого подібного, і ця краса, ця досконалість викликала в ньому не захоплення, а підсвідому тривогу.

 «Надто гарно. Надто спокійно. Де пастка?» — його інстинкти кричали про небезпеку.

Олеся повільно оберталася, її рука міцно стискала Амулет Захисту. Її обличчя було блідим, а очі широко розкритими.

— Я не знаю… — відповіла вона, і її голос ледь чутно пролунав. — Легенда казала про Джерело Всіх Світів… Здається, ми знайшли один з них. Але він не такий, як наш. Я не відчуваю тут того зв'язку, що маю з нашим лісом. Тут інші сили.

Вона замовкла, прислухаючись до чогось, що було невидимим, нечутним для Крука.

— І я відчуваю щось дуже могутнє. І не все воно добре.

— Це точно, — буркнув Крук, його погляд пильно сканував сріблясті дерева на краю галявини. — Це місце прекрасне, не сперечаюся. Але воно не схоже на рай, який я собі уявляв. Скоріше на приманку.

— Так, — погодилася Олеся, і її голос набув більш рішучого, зібраного звучання. Вона зустрілася з ним поглядом. — Ця краса може бути оманливою, Тарасе. Ми не на прогулянці. Пам'ятай, навіщо ми тут. Нам потрібно знайти джерело того зла, що отруює Чорнолісся. І знищити його.

— Ти права, — Крук кивнув, його обличчя знову стало суворим і зосередженим. — Джерело зла. Воно має бути десь тут. І навряд чи воно буде таким же прекрасним, як ці квіточки.

Вони стояли, дві самотні постаті в цьому дивовижному, але чужому світі. А потім, обмінявшись рішучими поглядами, зробили перший крок у невідомість. Їхня найважча, найнебезпечніша місія щойно розпочалася.

Вони рушили вперед, дотримуючись ледь помітної стежки, що звивалася крізь цей чарівний, але чужий ліс. Дерева тут були неймовірно високі та стрункі, з гладенькою, сріблястою, ніби живою, корою. Їхнє листя, що мало дивний синьо-зелений відтінок, мерехтіло в рожевому світлі блакитної зорі, наче тисячі дрібних, коштовних діамантів. Навколо них безшумно літали дивні птахи з райдужним, як північне сяйво, пір'ям, наповнюючи повітря неземними, переливчастими мелодіями, в яких, проте, вчувалися ледь вловимі, тривожні ноти. З-під коріння сріблястих дерев іноді виглядали маленькі пухнасті звірята з величезними, довірливими, але якимись нетутешніми очима.

Олеся йшла, зачарована цією неземною красою, її душа прагнула зрозуміти цей світ. Але Крук, хоч і не міг заперечувати його дивовижності, відчував, як наростає внутрішня напруга.

— Красиво до біса, — пробурмотів він, його рука мимоволі лягла на руків'я ножа. — Аж нудить. Так не буває. Десь тут має бути каверза.

Раптом спів птахів обірвався. Вітерець, що бавився сріблястим листям, стих. Настала оглушлива, гнітюча тиша.

— Хто насмілився порушити спокій Мого Лісу? — пролунав голос. Він доносився нізвідки і звідусіль одночасно, важкий, як жорна, і в ньому відчувалася вікова втома, нелюдська рішучість і ледь прихована погроза. Від цього голосу по спинах Олесі та Крука пробігли крижані мурашки.

Вони зупинилися, обережно озираючись.

— Хто тут? — спитала Олеся, намагаючись, щоб її голос не тремтів. Вона відчула, як Амулет на її грудях став холодним.

— Я — Хранитель цього Світу, — відповів голос, і тепер він, здавалося, лунав зовсім близько, ніби хтось стояв за їхніми спинами. — І я не дозволю вам зашкодити йому.

З-за велетенського срібного дерева, ніби виростаючи з самої землі, повільно вийшла істота. Вона була людиноподібною, але набагато вищою за Крука. Її шкіра мала колір сірого, відполірованого часом каменю. За спиною виднілися величезні чорні, перетинчасті крила, складені, як у кажана, а довгий, гнучкий хвіст з гострим кінцем ліниво звивався по сріблястому моху. Очі її горіли глибоким, немиготливим червоним вогнем. Від неї віяло неймовірною силою, древньою магією і смертельною небезпекою.

— Ви — чужинці, — промовила істота, і її голос тепер нагадував скрегіт каменю об камінь. — Вам тут не місце. Повертайтеся туди, звідки прийшли. І заберіть з собою той бруд, що просочується з вашого світу в мій.

— Ми прийшли сюди, щоб знищити зло, — гордо піднявши голову, сказала Олеся. — Зло, що загрожує нашому світу. І воно приходить звідси.

— Зло? — Хранитель зневажливо посміхнувся, і його червоні очі звузилися. — Ви називаєте злом те, що дає життя? Те, що є суттю цього місця? Ви, смертні, як завжди, сліпі і невдячні. Ви живете завдяки енергії, що сочиться з мого світу у ваш через ту діру, яку ви самі ж і пробили. Ви дихаєте її відлунням, п'єте її силу, ваша магія, Хранителько, живиться нею. А тепер ви прийшли сюди, щоб знищити її джерело?