Розділ 8 Битва зі злом

Погрози того, хто називав себе Господарем Сильвестра і Марії, хто був справжнім серцем Прокляття Зміїного Яру, наче важкі, грозові хмари, знову занурили Чорнолісся в атмосферу липкого страху і похмурої невизначеності. Дні тягнулися повільно, кожен шерех вітру, кожен крик нічного птаха змушував людей здригатися. Вони з тривогою вдивлялися в темну стіну лісу, щодня очікуючи нападу, готуючись до нової, можливо, останньої битви.

Але серед цього страху, підживлюваного гірким досвідом зради, жевріла і непохитна рішучість. Олеся, попри внутрішній біль від втрати ілюзії сестринської любові, попри страшне усвідомлення того, що її власний прадід колись відчинив браму цій темряві, стала для них не просто Хранителькою, а символом нескореної надії та опору. Її мужність, її спокійна сила духу, її непохитна віра в те, що світло має перемогти, надихали їх, давали їм сили не впадати у відчай.

Вона знову очолила захист села. Дні і ночі, забувши про сон і втому, жителі Чорнолісся, об'єднані спільною бідою, укріплювали свої домівки, зводили імпровізовані барикади на вуличках, лагодили стару зброю. Олеся, разом з найздібнішими жінками та дівчатами, вивчала стародавні книги своєї бабусі, відшукуючи забуті захисні заклинання, слова сили, що могли б зупинити потойбічних потвор. Вона терпляче навчала їх, і в їхніх очах, що бачили стільки жаху, запалювався вогник надії, коли під її керівництвом їм вдавалося створити перший, нехай і слабкий, магічний оберіг.

Крук був невідступно поруч з Олесею. Він бачив, як важко їй дається ця роль, як вона віддає всю себе, до останньої краплі, заради порятунку цих людей. І його любов, його відданість, його готовність стати її мечем і щитом давали їй сили не зламатися під тягарем відповідальності. Він узяв на себе підготовку чоловіків. Його суворі, чіткі команди, його досвід вуличних боїв та партизанської тактики перетворювали наляканих селян на дисциплінований, хоч і погано озброєний, загін.

— Цей покидьок, ким би він не був, — говорив він чоловікам, оглядаючи їхні імпровізовані списи та нагострені сокири, — він розраховує на наш страх. Він думає, що ми розбіжимося, як вівці перед вовком. Але ми покажемо йому, що вівці Чорнолісся мають залізні зуби! Кожен захищає свій дім, свою родину! І ми стоїмо пліч-о-пліч!

Одного дня, коли напружене очікування досягло межі, небо над Чорноліссям почало темніти, хоча сонце ще стояло високо. Важкі, чорні, як розлита смола, хмари швидко затягнули небосхил, і в них спалахували не звичайні блискавки, а багряні, зловісні вогні. Повітря стало важким і задушливим, ніби сама природа затамувала подих в очікуванні чогось жахливого. Тварини в селі занепокоїлися, собаки жалібно завили.

— Починається… — прошепотіла Олеся, дивлячись на небо.

Люди з тривогою підняли голови. Їхні серця стиснулися від лихого передчуття.

І дійсно, незабаром на горизонті, серед грозових хмар, що клубочилися, з'явилася темна постать. Величезний, як птеродактиль, чорний ворон з очима, що горіли, як два пекла, і крилами, що закривали півнеба, повільно знижувався над лісом. А на його спині, мов темний володар, сидів Він. Не просто фігура, а згусток чистої, первозданної темряви, що набув людських обрисів, але зберіг свою жахливу, нелюдську суть. За ним, наче рій сарани, тягнулася нескінченна армія тіньових істот, і їхній моторошний вереск та виття розносилися по околицях, навіюючи жах і відчай.

— Він повернувся! Господар темряви! — закричав хтось із селян, і його голос був сповнений тваринного страху. Паніка почала охоплювати натовп.

— Не бійтеся! — гукнула Олеся, виступаючи наперед, на самий край площі. Її постать, освітлена зловісними відблисками з неба, здавалася крихкою, але непохитною. Амулет на її грудях спалахнув яскравим світлом. — Пам'ятайте, хто ви! Ви – діти Чорнолісся! Ваші предки не скорилися темряві, і ми не скоримося! За мною! За наш дім! За світло!

Вона підняла руки до неба. Слова сили, древні, як самі ці гори, полилися з її вуст. Вона вкладала в них всю свою віру, всю свою любов, всю енергію землі, що підтримувала її. І навколо села, наче відповідь на її заклик, почав формуватися магічний бар'єр. Спочатку ледь помітний, він ставав все яскравішим, все міцнішим, перетворюючись на величезний золотистий купол, що вібрував силою, і на його поверхні спалахували древні захисні руни. Він ріс, охоплюючи кожну хату, кожну душу, стаючи нездоланною стіною з чистого світла проти насуваючої темряви.

Чорнокнижник, чи точніше той, хто називав себе їхнім Господарем, завис над Чорноліссям на своєму пекельному вороні, мов темний янгол смерті. Його оточував клубочущий чорний туман, що випромінював ауру чистої, концентрованої злоби. Село внизу, вкрите золотим куполом магії Олесі, здавалося маленькою, тендітною іграшкою.

— Жалкугідні комахи, — прогримів його голос, посилений бурею, що не вщухала. — Ви справді думаєте, що ваші дрібні чари і іржава зброя зупинять мене? Я – вічний! Я – кінець вашого нікчемного світу!

Він підняв руки, і з його долонь вирвалися два потужні, чорні, як сама безодня, промені темної енергії. Вони з ревом вдарили в золотий захисний бар'єр. Купол затремтів, замерехтів різнокольоровими спалахами, по ньому пішли тріщини, але він вистояв. Олеся, що стояла в центрі площі, похитнулася, її обличчя зблідло ще більше, але вона не відступила, з новою силою спрямовуючи енергію Амулета на підтримку щита.

Чорнокнижник зашипів від люті. Він не очікував такого опору від простої сільської відьми.

— Взяти їх! — проревів він. — Розірвіть їх! Принесіть мені її серце!

І він змахнув рукою. Хмара тіньових істот, що досі нерухомо чекали наказу, з пронизливим вереском, схожим на скрегіт металу по склу, кинулася на село. Вони, мов сарана, обліпили золотий купол, пазурами та іклами намагаючись продерти його, знайти найменшу шпарину. Деякі з них, торкаючись світлового бар'єру, з шипінням розчинялися, але на їхнє місце тут же ставали нові.

Почалася запекла битва.