Розділ 7 Сестра

Хоча Чорнолісся повільно поверталося до мирного життя, наче хворий після важкої гарячки, тривога не полишала Олесю. Вона гніздилася в її серці, мов непроханий гість, отруюючи солодкий присмак перемоги. Спів птахів здавався їй надто гучним, шелест листя — сповненим прихованих попереджень, а дитячий сміх, що знову несміливо лунав на вулицях, викликав не радість, а щемливий біль від думки, що це крихке щастя може бути зруйноване будь-якої миті. Вона постійно думала про слова привида її прадіда, про той жахливий портал, про силу, яку вони ледь змогли стримати. Вона стала ще більш замкненою, часто проводячи довгі години на самоті, блукаючи стежками, якими колись ходила з матір'ю, або годинами сиділа на березі річки, вдивляючись у темну воду, ніби шукаючи там відповіді. Її погляд часто звертався до стародавніх книг у бабусиній скрині, але й там вона не знаходила повного спокою.

Крук, звичайно ж, помітив ці зміни. Його серце стискалося від болю щоразу, коли він бачив її сумні, затінені тривогою очі, її змучене, бліде обличчя. Він, хто знав ціну втрат і постійної небезпеки, розумів її краще, ніж будь-хто. Він намагався підтримати її своєю мовчазною присутністю, своїм теплом. Іноді приносив їй гарячий трав'яний чай, закутував у теплу вовняну хустку, коли вона, занурена в думки, не помічала вечірньої прохолоди. Його слова розради, його запевнення, що небезпека минула, лише на мить розганяли хмари, що скупчувалися над нею.

Одного вечора, коли дощ гучно барабанив по даху їхньої маленької хатинки, а вітер завивав у комині, мов голодний звір, вони сиділи біля вогнища. Танцюючі язики полум'я кидали химерні тіні на стіни, а потріскування дров було єдиним звуком, що порушував мовчанку. Крук обережно торкнувся руки Олесі. Вона здригнулася, ніби прокинувшись від тяжкого сну, і подивилася на нього втомленими очима.

— Що тебе турбує, кохана? — спитав він з такою ніжністю в голосі, на яку, як він думав, давно вже не був здатний. Він зазирнув їй у вічі, намагаючись прочитати її думки.

Олеся важко зітхнула, її погляд знову повернувся до вогню.

— Я не впевнена, що ми перемогли зло остаточно, Тарасе, — сказала вона, і її голос ледь чутно пролунав у тиші хатини. — Той портал, ми повині його знайти і закрити. Що, як прадід, відкривши його колись, змінив щось у самій тканині цього місця, що вже не виправити остаточно? Його слова про "давню магію", про те, що я "слабка імітація"... вони не йдуть мені з голови. Я відчуваю, що щось ще чекає на нас. Щось темне і загрозливе.

Крук міцно, але лагідно стиснув її руку, передаючи їй своє тепло, свою силу.

— Олесю, — почав він, і його голос звучав впевнено, як ніколи. — Я все життя мав справу з "темним і загрозливим". І знаю одне: зло боїться світла. А ти — найсвітліше, що є в моєму житті, і в цьому селі. Твоя магія, твоя віра — вони справжні. Це не слова привида, сповненого віковою люттю, а те, що я бачив на власні очі, те, що врятувало нас усіх. Що б там не казав твій прадід, ти — Хранителька. І ти сильна.

Він на мить замовк, збираючись з думками.

— Ми разом впораємося з будь-якою небезпекою, — продовжив він, і його слова прозвучали як непорушна клятва. — Не забувай, ми маємо один одного. І ми завжди будемо разом. Ми захистили цей дім. Тепер наше завдання — зробити його щасливим. Для нас. І для тих, хто, можливо, прийде після нас.

Олеся підняла на нього очі, і в їхній глибині зажевріла тепла іскра. Його любов і непохитна підтримка були для неї якорем у цьому бурхливому морі тривог.

— Ти правий, — сказала вона, і її голос набув більш впевненого звучання. Вона притулилася до його плеча. — Разом ми сильніші. І ми навчимо наших дітей, коли вони у нас появляться, — вона ледь помітно посміхнулася, — бути пильними. І сильними. І любити цю землю так, як любимо її ми.

Але її тривога не зникла повністю. Вона все ще відчувала, як десь на горизонті збирається невидима грозова хмара. І вона знала, що рано чи пізно їм знову доведеться стати на захист Чорнолісся. Наступного ранку, коли сонце ледь торкнулося верхівок смерек, розливаючи по долині перше несміливе тепло, в село прибув незнайомець. Він з'явився з боку лісу, рухаючись тихою, ковзною ходою, що дивним чином не порушувала ранкової тиші. Був він високий і ставний, хоч і трохи сутулий, одягнений у просту, вицвілу чернечу рясу, підперезану мотузкою. Довга, з сивиною, борода спадала на груди, а з-під навислого капюшона пильно дивилися темні, як колодязі, очі. Він тримався з непохитною, дещо театральною гідністю, що мимоволі викликала повагу. Він представився як брат Сильвестр, мандрівний чернець, що шукає лише притулку на ніч та шматка хліба, перш ніж продовжити свій шлях до святих місць у далеких горах.

Олеся якраз збирала росяні трави на узліссі, коли побачила його. І перше, що вона відчула, був незрозумілий, крижаний дотик небезпеки. Її інтуїція, загострена до краю після недавніх подій, кричала, що цьому чоловікові не можна довіряти. В його "смиренному" погляді було щось хиже, холодне, розраховане, а посмішка, що ледь торкнулася його тонких губ, не сягала очей. «Хто він? — подумала вона. — Від нього йде холод... але закон гостинності...» 

Вона не могла відмовити йому.

— Ласкаво просимо до Чорнолісся, отче, — змусивши себе посміхнутися, сказала вона. — Наше село завжди раде гостям.

Мандрівний чернець виявився напрочуд ввічливим і товариським. За кілька годин він, здавалося, зачарував усе село. Він розповідав дітям захопливі історії про свої подорожі далекими, небаченими землями, ділився з чоловіками мудрими порадами щодо ведення господарства, а жінкам допомагав з приготуванням лікувальних відварів, демонструючи неабиякі знання в травах. Навіть Олеся, спостерігаючи за ним, почала сумніватися у своїх перших підозрах.

 «Може, це просто моя втома говорить? Після всього, що сталося, я в кожній тіні бачу загрозу...» — докоряла вона собі.

Але Крук не поділяв загального захоплення. Його чуття, вигострене роками життя серед вовків у людській шкурі, било на сполох. Він бачив фальш у надто смиренній посмішці Сильвестра, в його надто допитливих поглядах, в його "випадкових" запитаннях. Він постійно, непомітно для інших, спостерігав за ченцем. Він бачив, як той крадькома стежить за Олесею, коли вона проходить повз, оцінюючи її кожний рух. Як він, ніби ненароком, розпитує старих жінок про "місцеві легенди", про "незвичайні здібності деяких жителів", про Зміїний Яр і те старе, занедбане кладовище на пагорбі.