Розділ 6 Таємниця старовинного кладовища

.Після перемоги над злом Зміїного Яру в Чорноліссі настав довгоочікуваний, але крихкий спокій. Наче після страшної бурі, коли вітер вщух, а сонце несміливо пробивається крізь розірвані хмари, але повітря все ще пахне грозою, і кожен грім здалеку змушує здригатися. Люди повернулися до звичного життя. Вони обробляли землю, доглядали за худобою, збирали щедрі дари лісу. Дитячий сміх знову дзвінко лунав на вуличках села, а вечорами з освітлених вікон хат доносилися тужливі, але сповнені надії народні пісні.

Але тінь недавніх подій нікуди не зникла. Вона лежала на обличчях людей, в їхніх очах, у тому, як вони стали частіше озиратися, прислухатися до шепоту лісу, до завивання вітру. Вони зрозуміли, що їхній світ — це не лише пасторальна краса і гармонія, а й постійна, вічна боротьба зі злом, що ховається в темряві, завжди готове завдати удару. Іван зник, але хто знав, чи не повернеться він, чи не надішле його темний господар нових слуг?

Олеся відчувала це найгостріше. Її зв'язок з природою, що завжди був для неї джерелом сили, тепер став і джерелом постійної тривоги. Вона годинами блукала лісом, але тепер це були не просто прогулянки. Вона ніби патрулювала свої володіння, перевіряючи старі обереги, залишаючи нові, прислухаючись до кожного шереху, до кожної зміни в диханні лісу.

— Ліс пам'ятає, — тихо сказала вона одного вечора Круку, коли вони сиділи біля вогню в її маленькій хатинці. — Він пам'ятає біль, який йому завдали. І він попереджає. Тиша… вона якась неправильна. Він ніби затаїв подих, чекає.

Крук, що сидів поруч і мовчки лагодив стару шкіряну перев'язь для своєї рушниці, підняв на неї очі. Він теж це відчував. Цю напружену тишу.

— Я теж це відчуваю, — відповів він. — Наче затишшя перед новою атакою. Такі, як той Іван, не заспокоюються, поки не досягнуть свого. Або поки їх не зупинять назавжди.

Він постійно був поруч з нею. Охороняв її під час її мандрівок лісом, підтримував, коли бачив, як темнішає її обличчя від втоми чи тривожних передчуттів. Їхнє кохання, народжене серед вогню і смертельної небезпеки, не згасало, а навпаки, міцніло з кожним днем, ставало тим якорем, що тримав їх у цьому бурхливому світі. Вона ділилася з ним своїми знаннями, терпляче пояснюючи таємниці трав, знаків, голосів природи. Він, у свою чергу, вчив її того, що знав сам — як вижити в сутичці, як помітити небезпеку там, де її не чекаєш, як не втрачати голови перед лицем ворога. Він бачив, як вона вбирає ці знання, як її природна сила поєднується з його жорстоким досвідом, перетворюючи її на справжню воїтельку.

— Яр запечатаний, — продовжувала Олеся, дивлячись на вогонь. — Але його отрута ще довго буде виходити з землі. Нашим майбутнім дітям… — вона на мить замовкла, і легкий рум'янець торкнувся її щік, — їм доведеться вчитися жити з цією пам'яттю. І бути готовими.

Крук відклав роботу і обережно взяв її руку.

— Тоді ми навчимо їх бути сильними, — тихо, але твердо сказав він. — І пильними. Як ти навчила мене бачити те, чого я раніше не помічав. Ми будемо їхнім щитом.

Вона вдячно стиснула його долоню. Вони були нерозлучні, дві половинки одного цілого, що знайшли одне одного на краю прірви. Олеся дарувала йому світло і сенс, яких він ніколи не знав. Він дарував їй захист і ту непохитну опору, якої вона потребувала, несучи свій важкий тягар Хранительки. Їхнє кохання було маяком у темряві, обіцянкою того, що навіть після найстрашнішої бурі може настати світанок. Але вони обоє знали, що тінь Зміїного Яру ще довго буде нагадувати про себе. І вони будуть готові.

Одного ранку, коли сонце ледь позолотило верхівки Карпат, а село ще куталося в залишки нічної прохолоди, до хатини Олесі прилетів незвичайний вісник. Велика сіра сова, безшумно, як привид, з'явилася з глибини лісу, сіла на підвіконня, пильно подивилася на Олесю своїми розумними, бурштиновими очима, залишила на дереві невеликий сувій старого, пожовклого пергаменту і так само безшумно зникла.

Олеся, завмерши, провела її поглядом.

— Це не проста сова, — прошепотіла вона, коли Крук, залучений тишею, підійшов до вікна. — Це вісник з Лісу.

Вона обережно взяла пергамент. На ньому грубим, вицвілим малюнком було зображено занедбане, забуте кладовище — похилені кам'яні хрести, напівзруйновані склепи, все поросло густим мохом та диким плющем. Під малюнком виднілися рядки, написані на давній, майже незрозумілій мові. Олеся схилилася над пергаментом, її брови насупилися, губи беззвучно ворушилися, поки вона намагалася розшифрувати стародавні руни. Крук мовчки спостерігав, відчуваючи, як наростає тривога.

— Ці символи дуже старі, — нарешті промовила вона, і її обличчя було блідим і заклопотаним. — Тут написано… "Тут спить те, що не повинно прокинутися".

Вона підняла на нього очі, сповнені лихого передчуття.

— Що це означає? — спитав Крук, і його голос пролунав у ранковій тиші надто різко. — Спить? Хто або що спить? І хто його може розбудити?

— Я не знаю точно, — відповіла Олеся, її голос звучав тихо і невпевнено. — Але я відчуваю холод. Дуже давній, могильний холод. Це попередження. Дуже погане попередження.

— Де знаходиться це кладовище? — Крук намагався зберігати спокій, але його серце стискалося від тривоги, що передалася від неї.

— Глибоко в лісі, — відповіла Олеся, і в її голосі прозвучала печаль і майже забобонний страх. — Це дуже старе, забуте кладовище наших найдавніших предків. Тих, хто знався з силами, які краще не тривожити. Моя прабабуся казала, що туди не можна ходити. Що там спочивають не лише кістки, а й стародавні клятви… і стародавні прокляття.

Крук помовчав, обдумуючи її слова. Він не вірив у прокляття, але він вірив у небезпеку. І він вірив їй.

— Нам потрібно піти туди, — рішуче сказав він. — Ми маємо дізнатися, що там відбувається, що це за "те, що спить". Якщо є загроза для Чорнолісся, ми маємо її зупинити.

Олеся подивилася на нього, і в її очах він побачив не лише страх, а й ту саму непохитну рішучість, яку він так у ній цінував.