5.3

Вони повернулися до села, де їх зустріли з тривогою і надією. Олеся, не гаючи часу, пішла до своєї хатини, щоб зібрати необхідні речі для походу в Зміїний Яр: мішечки з зіллям, засушеними травами і корінням, які вона сама збирала в лісі, амулети, що захищали від злих сил, і стародавню карту печер, яку вона успадкувала від своєї бабусі. Крук теж готувався до походу, ретельно перевіряючи свою зброю: чистив і змащував рушницю, гострив мисливські ножі, перераховував запас набоїв.

Перед відходом Олеся зібрала жителів села на головній площі. Люди стояли мовчки, їхні обличчя виражали тривогу і сподівання. Вони розуміли, що Олеся і Крук йдуть на великий ризик, що вони можуть не повернутися. Але вони також знали, що це їхній останній шанс на порятунок.

"Ми йдемо в Зміїний Яр, щоб знищити зло назавжди", - сказала Олеся голосно, і її голос луною рознісся по площі. "Моліться за нас, ваша віра допоможе нам перемогти".

Люди схилили голови і почали молитися, просячи у Вищих сил захисту для Олесі і Крука. Вони знали, що ці двоє ризикують своїм життям заради їхнього порятунку, і вони були вдячні їм за це.

Олеся і Крук попрощалися з жителіми села і рушили в бік лісу. Вони йшли мовчки, тримаючись за руки. Дерева зімкнулися за їхніми спинами, ніби захищаючи їх від сторонніх очей, ніби проводжаючи їх в небезпечну подорож.

Зміїний Яр зустрів їх гнітючою тишею та холодним, вологим повітрям. Сонце ледь пробивалося крізь густе листя дерев, створюючи на землі химерні тіні, які наче танцювали навколо них. Олеся і Крук обережно спускалися по крутому схилу, дотримуючись вузької стежки, яка вела до входу в печери. Каміння під їхніми ногами було слизьким від вологи, і вони мали бути обережними, щоб не впасти.

"Будь обережний", - сказала Олеся, звертаючись до Крука, і її голос звучав тихо в тиші лісу. "Тут можуть бути пастки".

Крук кивнув, не відриваючи погляду від стежки. Він уважно дивився під ноги, намагаючись не пропустити ніякої небезпеки. Він знав, що вони йдуть в лігво зла, і він був готовий до будь-яких випробувань.

Вони дійшли до входу в печеру. Це був вузький отвір в скелі, майже непомітний серед густої рослинності. Папороть і мох, наче зелений килим, вкривали землю навколо, а з кам'яних стін звисали довгі пагони плюща, створюючи враження закинутого, забутого місця. Олеся зупинилася біля входу, і її обличчя стало серйозним. Вона дістала з кишені смолоскип, зроблений з сухої смолистої деревини, і вправно підпалила його від кресала. Полум'я затанцювало в її руках, розганяючи темряву і відкидаючи химерні тіні на стіни печери.

"Ходімо", - сказала Олеся, і її голос луною пролунав в тиші печери. "Чим глибше ми зайдемо, тим небезпечніше буде".

Вони увійшли в печеру, і Крук відчув, як його охоплює холод. Повітря тут було холодне і вологе, просякнуте запахом землі і цвілі. Зі стін і стелі капала вода, утворюючи на підлозі глибокі калюжі, в яких відображалися мерехтливі тіні від смолоскипа. Крук відчув незрозумілий неспокій. Йому здавалося, що за ними хтось спостерігає з темряви, що чиїсь невидимі очі слідкують за кожним їхнім рухом.

Вони йшли вузьким коридором, який вів в глибину печери. Стіни коридору були покриті дивними малюнками, виконаними червоною і чорною фарбою. Крук розглядав їх з цікавістю. На них були зображені різні істоти: люди з рогами і хвостами, тварини з крилами, птахи з людськими головами, змії з кількома головами. Деякі з них виглядали знайомими, наче він бачив їх в якихось стародавніх книгах, інші — жахливими і фантастичними, наче народженими в найстрашніших кошмарах.

"Це малюнки давніх людей", - пояснила Олеся, помітивши його зацікавленість. "Вони жили тут багато століть тому. Вони знали таємниці цього лісу, таємниці магії і природи".

Раптом вони почули тихий шепіт, який доносився з глибини печери. Він був ледь чутним, але пронизливим, наче хтось розмовляв пошепки прямо біля їхніх вух. Крук зупинився і насторожено озирнувся.

"Що це?" - спитав він, його голос пролунав в тиші печери, наче дзвін.

"Це голос печери", - відповіла Олеся спокійно. "Він намагається нас залякати".

"Але хто говорить?" - не вгавав Крук, його охопив незрозумілий страх.

"Духи цього місця", - відповіла Олеся. "Вони не хочуть, щоб ми тут були. Вони охороняють таємниці Зміїного Яру".

"Ми маємо йти далі", - сказав Крук рішуче, хоча страх все ще стискав його серце. "Ми не можемо повернутися назад". Він знав, що від них залежить доля Чорнолісся, і він не міг дозволити страху зупинити його.

Вони продовжили свій шлях, заглиблюючись у темряву печери. Шепіт, що лунав з глибини, ставав все голоснішим, перетворюючись на незрозумілий гомін, наче сотні голосів шепотіли їм на вухо страшні таємниці, жахливі історії, зловісні попередження. Крук відчув, як його охоплює страх. Він звик до небезпеки, звик дивитися в очі смерті, але тут, в цій темній печері, він відчув себе маленьким і беззахисним, наче дитина, що загубилася в лісі. Він знав, що вони в небезпеці, що щось зловісне чекає на них в цій темряві.

Раптом коридор закінчився, і вони вийшли до великої зали. Смолоскип в руках Олесі освітив простір, і Крук затамував подих. Зала була круглої форми, з високою склепінчастою стелею, яка губилася в темряві. Стіни були вологі і слизькі, покриті мохом і лишайниками. В центрі зали було глибоке озеро, його вода була чорною і непрозорою, наче чорнило. Здавалося, що воно не має дна, що воно тягнеться в саму безодню.

"Це озеро страху", - сказала Олеся, і її голос пролунав в тиші зали, наче попередження. "Воно живиться нашими страхами".

Крук подивився на озеро з жахливим передчуттям. Він відчув, як його страхи, які він так довго придушував, починають оживати, наповнюючи його душу холодом і відчаєм. Він згадав свої гріхи, свої помилки, свої втрати. Він згадав обличчя тих, кого він зрадив, кого він образив, кого він втратив. Він відчув сором і провину, які гризли його зсередини.